Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

— Тут хтось був! Поки ми були надворі, хтось заходив сюди! — сказав бородань.

Неймовірним зусиллям волі мисливець розплющив очі й почав знову:

— Хто? Та слово честі!..

— Той, хто міг пройти тільки зсередини. Бо знадвору стояли ми!..

— Е-е, друже, це тільки вони! Бо вони все ходили й канючили човен…

— Та Христос із ним, із тим човном!.. Ти не міг їм віддати його від самого початку? Хіба він мене цікавить зараз? Оця гумова руїна? Та ну її до дідька!

— Друже! Не ображай, бо, слово честі!.. І не чіпляйся до човна! Чуєш?

Бородань швидко повернув його до тями.

— Облиш ти свого човна! Облиш його до дідька! — сказав він іншим тоном, ніби байдужим. — Чи він нам зараз пече?.. Скажи мені! А якщо вони зрозуміють, що потрапило їм до рук?

— А може, не зрозуміють…

— А якщо відчують щось? Ти розумієш, що буде?

— Та будь серйозним, друже! Якісь там діти, слово честі! Що вони там можуть тямити? Що вони можуть відчути? Навіть я не міг нічого збагнути.

— Ти? Та що ти можеш збагнути? Ти що, вважаєш себе еталоном мудрості?

— Після того, як я вже стільки витерпів, — сказав мисливець, знову напускаючи на себе холодну й жорстоку маску, — мені треба ще й таке?.. Прокляття його мамі! Боги й пращури богів! Ну, з мене досить! Я маю остерігатися ще й цих пройд?.. Я їх застрелю! Я їх перестріляю, мов зайців! Слово честі! Як вовка, бо він небезпечний!

— Облиш ти свою стрілянину! Одне зараз важить: аби вони не здогадалися, що потрапило їм до рук!

Цього разу вже мисливець спробував заспокоїти бородатого здорованя.

— Може, вони не здогадаються, може, навіть не зможуть відчинити її тими заплутаними кнопками…

— Ну, а мені що з того, коли вони не зможуть відчинити? Досить їм з’явитися з нею в світі — і крапка!

— Не може такого бути, слово честі!

— Хіба так важко збагнути? Тільки-но вони з’являться серед людей, будь-який чоловік, хто має клепку, побачить, що в них у руках, і все піде під три чорти. Все одно не розумієш?

— Чому ж ні! Це страшно, друже, чуєш?.. Та що там, слово честі! Ти втратив одну річ, а я втратив усе! Це неможливо! Слово честі!

— Стривай! Історія ще не закінчилася. Треба обміркувати, подивимося, чим тут можна зарадити…

— Та чим там можна зарадити! Тільки тим, чим ти знаєш…

— Стривай-но! Перш за все ми повинні їх випередити.

— А як же нам дізнатися, кудою вони ввійшли?

— Це ми зараз дізнаємось. Вони могли ввійти тільки через двоє місць. Крізь тунель, який веде в печеру…

— Хто із них міг це зробити?

Але бородань не слухав запитання. Він подав мисливцеві ліхтар і показав тунель, який треба було перевірити: лівий. У правий він пішов сам. Але одразу ж повернувся, щоб повчити Петрекеску:

— Ти ж там зважай, не обминай поглядом анінайменшого знаку. Будь-який камінчик, вибитий зі стіни, може вказати напрямок. Будь-який слід, навіть малесенький, навіть волосина, чуєш? Витріщай очі, мов фари!

Потім бородань протиснувся крізь отвір, уважно обстежуючи кожен квадратний сантиметр стін. Знайшов кілька порушених камінчиків, але не вдовольнився цим, а й далі шукав ретельно та затято, аж до того місця, де звужувалися стінки лійки. Далі пройти він не міг. Але провів ліхтариком, і промінь вихопив на одній зі стін кілька темних плям. Він послинив палець і приклав його до плями. Пляма зникла. Він понюхав палець, лизнув — і на якусь мить його ніби спаралізувало. Тепер не було анінайменшого сумніву. Плями, які він знайшов, то — кров, свіжа кров. Хтось пройшов крізь цю тріщину!

Бородань погасив ліхтарик, напружив слух, і йому вдалося вловити слабенький далекий шум. Мало-помалу призвичаївшись до нього, визначив: то хлюпотіла вода.

Аби він опинився тут хвилин на п’ять раніше, то почув би голос Віктора, який запрошував друзів сідати в човен. Однак зараз діти були вже далеко.

Жодного іншого звуку вухо бороданя не вловило. Надувний човен, легенький і переповнений, відчалив від великого підземного собору й швидко подався в невідомість. Бородань зрозумів, що не можна втрачати ані миті. Він бігцем повернувся назад до зали, покликав товариша, який шукав у другому тунелі, й швидко сказав йому про своє відкриття:

— Все ясно! Вони пройшли тут!

— Ти глянь! То чого ж ми чекаємо? Ходімо негайно за ними, слово честі!

— Тільки нам потрібен динаміт, щоб зробити прохід. Бо так ми там не пройдемо. Неможливо!

— То ходімо через протилежний бік, через велике озеро, слово честі…

— А для цього потрібен човен і трішечки сміливості…

— Стривай-но, друже! Почекай трішки! — стрепенувся мисливець. — А як вони пройшли з того боку? Звідки вони прийшли, слово честі? Не інакше…

— Ну це вже занадто! — здогадався бородань. — Вони тільки тудою й могли пройти! Але як вони відважилися в такій темряві і на чому?.. Оце загадка, друже! Хто міг би ними керувати? Нема з ними якогось учителя, чийогось батька?

— Не думаю, нема! Це нечувано! Отже, печера там не закінчується!

— Це вже трохи інша історія, друже… — бородань задумався. — Як вони пройшли через ті страхи і на чому? Це дуже дивно, якщо з ними нема нікого дорослого!

— Тоді нам залишається одне. Треба наздогнати їх. Чи є там хтось дорослий, чи нема — то не має значення, слово честі… Ходімо!