Читати книгу - "Полонянка для сина ватажка, Ерато Нуар"

Мій мерзотник з'явився ближче до ночі, коли я вже перевалила за середину. Книга була простенькою, але забавною – саме те, щоб відволіктися.

У ній дракони жили окремим племенем у горах, проте зрідка деякі індивіди спускалися в цивілізацію, намертво закохувалися в найнещаснішу собаку зграї (автор явно був із псів) та вкладалися лускатим килимком біля її ніг.

Навіть дивно, невже Дрон таке подужав? А якщо розглядати з практичного погляду, сумніваюся, що у нашому світі залишилися настільки недосліджені гірські пустки. Хоча ж міфи про драконів звідкись з'являються та живуть із сторіччя у сторіччя?

Мій дракон наблизився, абсолютно відмовляючись укладатися килимком, але – чи бачене діло?! – зволів посміхнутися. І треба, посмішка вийшла зовсім не кривою, і навіть із легкою претензією на примирення.

– Мені час, – повідомив він, сідаючи поруч на ліжко.

– Бувай, – знизала я плечима, повертаючись до читання.

– Чекатиму, – додав з упевненістю, що недаремно.

– Чекай, – погодилася я, не відриваючись від книги.

– Двері залишаться не замкненими, – продовжував спокушати Дрон.

Я ніяк не могла вирішити, чи це він намагається приласкатися, як може, чи знову поманіпулювати? Ще раз невизначено повела плечима, не відриваючись від читання. Дрон потягнув за книжку. Ну не надумає ж забрати?!

Я звела погляд.

– Цікаво? – запитав, зазирнувши на обкладинку.

– Нормально. Гадаєш, дракони справді можуть жити в горах?

– Наскільки мені відомо, ні. Наші машини досягали найнеприступніших хребтів. Немає там жодних драконів. Просто казочка для дівчаток.

– Я саме дівчинка і хочу казочку!

– Читати в школі навчилася?

– Твої хіба не розкопали, де і як я вчилася?

– А далі?

– А далі не було грошей. Мама чергову сестру народила.

– Гаразд, – Дрон кинув погляд у вікно на місяць, підвівся.

Скинув одяг, дражнячи мене оголеним литим тілом, на яке я посилено намагалася не дивитись. Витяг з надр шафи чергову пов'язку на стегнах.

– Від кого тобі там прикриватись? – фиркнула я, не витримавши.

– Чи мало, хто може зайти, – знизав плечима Дрон. – Батько іноді перевіряв, Дейк сьогодні напевно завалить.

– Які ми сором'язливі, хто б міг би подумати, – знову пирхнула я.

– Ось ще, перед ріднею чим попало світити. А від штанів до ранку лише ошметки залишаються.

– А як кішки, то хай голяка перед тобою бігають.

– Переді мною можна. І треба! – задоволено повідомив Дрон. Зупинився біля заборонених дверей: – Якщо хочеш дізнатися, що я знайшов у батька, – приходь!

Я мало не задихнулася від обурення! Я готувалася до того, що він скористається якимось черговим вібратором і навіть дала собі слово одразу ж витягти і не піддаватися спокусі! А цей ммм... мерзотник вдарив по цікавості! Адже зведусь тепер!

– Розкажеш? – не втрималася.

– Розкажу, – серйозно кивнув він. І додав: – Тільки після того, як Дейк піде, не забудь.

Провівши поглядом фігуру мого красеня, такого мужнього, так одуряюче пахнучого, я ще кілька хвилин медитувала на зачинені двері, борючись з бажанням перевірити, чи справді не замкнув.

Після насильно повернулася до книги. Але текст тепер здавався сухим та безглуздим, діалоги несправжніми, а дракон – ручним звірятком. Я хотіла туди, до свого безсовісного мучителя, який подарував такі піки насолоди, про які і не підозрювала ніколи!

Походивши по апартаментах, кілька разів перевіривши замок на вхідних дверях, я зрозуміла, що пожежа в животі вторить цікавості у голові. Стрибнула в басейн, але й тут накрили спогади про вчорашню оргію.

Посилено промовляючи свої кривди, повернулася до ліжка і сіла дочитувати. Навіть упіймала себе на думці, що вдячна Дейкові, який не поспішає прориватися сюди.

Тому що після його відходу я навряд чи зможу стриматися. Ну хоч би зазирнути. Помилуватися на прикутого ланцюгами красеня. Подражнити. Його бажано, а не себе.

– Аліс, це я, Лорі! – відвернув стукіт зовні.

Чомусь подумалося про Дрона, який так і не повечеряв. Втім, напевно, що менше енергії в організмі, то простіше стримати оборот. Та що ж він там знайшов, пес дери! Ось виявиться, що нічого особливого!

Наблизилася до дверей, але запах, що вдарив у ніздрі, змусив зупинитися.

– Ти не одна?

– Я... – почала Лорі, але її перебив голос Дейка.

З-за дверей долинали запахи псів, кількох, явно сильних. Раптом стало страшно, я не уявляла, що тепер буде. Навіщо їх стільки? І якісь тихі, неприємні звуки, мов дотик металу до замку.

– Аліс Мілс, іменем Ватажка на вас накладено арешт. Виходьте добровільно, інакше ми будемо змушені забрати вас силою.

Як офіційно, пес подери! Напевно, і папірець охоронцю під носа сунув.