Читати книгу - "Дім, в якому…"

Її рука ковзнула до нього в кишеню й вийняла конверт. Стрибунець чекав, що Відьма його сховає, але вона розірвала конверт і почала читати. Стрибунець втупився в підлогу. Йому здалося, що лист був дуже довгим.

— Дякую, — сказала Відьма, дочитавши. — Ти не дуже замерз сьогодні у дворі? Було жах як зимно.

— Ні.

Він дивився, як вона вийняла запальничку й піднесла її до краю конверта. В її руках розгорілося маленьке вогнище. Вона покрутила папірець, перебираючи пальцями, нарешті впустила на підлогу останній клаптик і затоптала.

— От і все, — сказала вона, розтерши попіл підошвою.

Тільки тепер Стрибунець перелякався по-справжньому. Він знав, що лист небезпечно носити з собою, але тільки побачивши, як Відьма спалила його, зрозумів, що, наче нічого не сталося, ходив з цією небезпекою в кишені та навіть часом забував про неї.

— Нічого, — сказала Відьма, вгадавши його страх. — Не думай про це. Ми постараємося якомога рідше писати одне одному. А ви зі Сліпим не розмовляйте про це між собою навіть наодинці.

— Сліпий не стане про це говорити, навіть якщо ми з ним опинимося в пустелі, — заперечив Стрибунець. — Сліпий ніколи не говорить про чужі справи. Він і про своє не говорить.

— Це добре. Виходь час від часу після вечері погуляти на подвір’я. Сам. Якщо я з’явлюся, то не заговорюй зі мною, а просто пройди повз мене, щоб я могла заховати листа тобі до кишені. Добре?

Стрибунець кивнув.

— А важко бути дівчиною Черепа? — запитав він, червоніючи від власної нетактовності.

— Не знаю, — відповіла Відьма. — Не маю з ким порівнювати. Але думаю, що не важче, ніж бути дівчиною Мавра.

Стрибунець пожував комір своєї сорочки.

— Ти знаєш, яким я стану, коли виросту. Будь ласка, скажи, яким? Це важливо.

— Важко пояснити, — зітхнула Відьма. — Таке швидше відчуваєш, а не уявляєш, як образ. Але дівчатам ти будеш подобатися. Це я обіцяю.

— Вони всі впадуть мені до ніг, — сумно закінчив Стрибунець. — Переможені та знесилені. Тільки встигай підбирати їх, і щоб не наступати на вуха. Мої прищі й кошлаті бакенбарди позводять їх з розуму.

Відьма дивно глянула на нього.

— Не знаю, кого ти зараз оце змальовуєш. Але тільки не себе. Повертайся. Я побуду тут іще трохи.

— До побачення, — сказав Стрибунець.

«Я молов нісенітницю, — подумав він засмучено. — А все через Смердючку».

Стрибунець сидів на підлозі й бився над друкарською машинкою. Був готовий початок листа. «Привіт, Вовче. Як ти там? Ми добре, чекаємо на тебе. Один день минув, а другий — наполовину. Завтра будемо чекати твого листа з... » Слово «інструкціями» ніяк не давалося. Стрибунець забракував уже два варіанти. Над його плечем сопів Горбач, який не наважувався підказати.

— По-моєму, там має бути два «і», — сказав він нарешті.

— Іінструкціями? — в’їдливо уточнив Стрибунець.

Горбач почервонів.

— Я не це мав на увазі. Не на початку.

— Тоді не говори під руку.

— Передай від мене привіт! — пропищав Смердючка зі свого ліжка.

— До привітів я ще не дійшов. І перестаньте мені заважати! Я так ніколи не закінчу.

Стрибунець розправився з «інструкціями» й задумався, неуважно покусуючи палець протеза.

— Нищиш річ, — пошепки попередив Горбач.

Стрибунець прибрав палець.

У двері постукали.

— Заходьте, — тонким голосом крикнув Смердючка.

Двері рипнули, і в отвір протиснулися, скромно притуляючись боками, Сіамці — жахіття й гордість Мотлохівні. Стрибунець злякано подивився за їхні спини, чекаючи, що слідом завалиться Спортсмен, а за ним і ціла Мотлохівня. Але близнюки були без нікого. Зробивши кілька кроків, вони завмерли рядком, наче приклеєні. Однаково одягнені, з однаковими обличчями, нерозрізнимі, як дві монети.

— Ви чого? — запитав Стрибунець. — Чого вам треба?

Сліпий перестав гладити книгу з пухирчастими сторінками й підняв голову.

— У нас справа, — сказали Сіамці.

— Дуже підозріло, — зауважив Смердючка. — Не подобаються мені такі приходи.

Сіамці м’ялися, соваючи черевиками. Довготелесі, худющі, тонкогубі та... «якісь суглобуваті» — неприязно подумав Стрибунець. З-під солом’яних гривок стирчали гачкуваті носи, золотисті очі дивилися кругло й студено, немов у чайок.

— Ви від Спортсмена чи самі по собі? — запитав Сліпий.

— Ми самі по собі, — хором відповіли Сіамці.

— Ми прийшли, бо...

— Хотіли запитати...

— Чи могли б і ми теж до вас у кімнату...

— Переселитися.

Вони ще тісніше притулилися один до одного боками та, позітхавши, замовкли.

— Чого це раптом? — здивувався Горбач.

Сіамці мовчали. На чужій території вони принишкли, відтак здавалися не такими неприємними, як зазвичай, але й симпатії також не викликали. Білі трикотажні фуфайки чорніли ліктями, на шиях висіли ланцюжки з бірками. На одній — буква «Р», на іншій — «М». Бірки весь час переверталися порожнім боком, і розібрати, хто з Сіамців хто, не допомагали.

— Не приймаєте? — похмуро запитав лівий Сіамець.

Стрибунець не встиг відповісти. Двері грюкнули, і в кімнату, не помічаючи Сіамців, швидко прошкандибав розчервонілий Фокусник.

— Вовк іде! — крикнув він. — Чесне слово! Відпустили!

— Ура! — підхопив Смердючка.

Всі видивилися на двері. Стрибунець з полегкістю подумав про лист, який не треба було додруковувати. Горбач радісно дихав йому в потилицю. Смердючка для чогось ухопився за бінокль. Сіамці непомітно відійшли набік і перешіптувалися, кидаючи на Стрибунця похмурі погляди.

— Я лицар в обладунках з гіпсу! — оголосив Вовк, який з’явився у дверях. — Шукаю вірного аж до смерті та годящого зброєносця, щоби він міг нагинатися та зашнуровувати мені черевики, бо я, зодягнений в обладунки, подібний до черепахи, скутої панциром.

Він підійшов до Стрибунця і тицьнув у нього ручкою парасолі:

— Ходи-но до мене у зброєносці, отроче. У кінці кожного року будеш отримувати за свою працю капшук із золотом. А в разі моєї смерті тобі дістанеться цей прекрасний обладунок, що його ти зможеш продати.

Вовк задер свій светр і постукав по гіпсу:

— Згоджуйся. Не пошкодуєш. Життя твоє стане воістину дивовижним.

Стрибунець кивнув.

— Буду просто щасливий. Ось тільки у нас Сіамці...

Вовк примружено глянув на близнюків.

— Вірний шолом мій затуляє огляд, — сказав він. — Скажи-но, хлопче, чи не злі духи мене спокушають, являючи очам дві настільки схожі одна на одну подоби?

Сіамці перезирнулися.

— Ще б пак не духи, — захихотів Смердючка. — Достеменно вони. Ці подоби хочуть із нами жити. Якщо ми дозволимо.

Вовк стукнув об підлогу парасолькою; парасолька розкрилася.

— Чари, — пробурмотів Вовк, закрив парасольку й повернувся до Смердючки:

— Незрозумілі мені слова твої, отроче. Печера ця, де ми зібралися, належить не нам. З божої ласки щокожен мандрівний гаврик вільний забрести сюди, обсушити біля багаття свій плащ і розповісти нам про свої пригоди. Це і є платою за нічліг. Якщо ці двоє не є бісівським насланням, хоча схожість їхніх облич затьмарює мені розум, запроси їх до багаття і передай, що ми раді їх вітати.

Сіамці ошелешено витріщали на Вовка чаїні очі.

Вовк знову стукнув парасолькою:

— Видати, простолюдці! Чом же не називаєте імен своїх, наче соромитеся! А може, імена ваші покриті ганьбою? Може, ви сини Каїна, гнані прокляттям?

— Н-н-ні, — простогнав один із Сіамців. — Ми