Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Так, можливо, навіть дізнаються про неофіційну операцію, яку пройшов цей чохол перед моїм прибуттям.

— Ота сучка. Вона…

— Ви не можете погрожувати, — м’яко промовив я. — Ба більше, ви не можете зараз нічого — лише відповідати на мої запитання і сподіватися, що я вам повірю. Хто наказав вам мене помітити?

Тиша — було тільки чути репортаж із матчу з екрана на стіні. Салліван похмуро витріщився на мене.

— Гаразд, я спрощу вам завдання. Просто скажіть «так» чи «ні». До вас прийшла штучна людина на ім’я Трепп. Тоді ви вперше мали з нею справи?

— Я не знаю, про що ви говорите.

Я, контролюючи гнів, добряче ляснув його по губах. Він повалився боком на стіну кабінки, загубивши капелюха. Розмова молодиків різко припинилася, а тоді, коли я скоса на них поглянув, дуже жваво почалася знову. Дві бабусі скуто зіп’ялися на ноги й вийшли одна за одною через чорний хід. Білий навіть не відірвався від свого голопорно. Я перехилився через столик.

— Коменданте Салліван, ви сприймаєте це в неналежній манері. Мені дуже цікаво знати, кому ви мене продали. Я не піду лише через те, що ви ще трохи переймаєтеся конфіденційністю клієнтів. Повірте мені, вам заплатили недостатньо, щоб ви грали зі мною в мовчанку.

Салліван знову сів, витираючи кров, що цівкою текла з його рота. Йому слід віддати належне: неушкодженою частиною губ він зумів гірко всміхнутися.

— Думаєте, мені ніколи не погрожували, Ковачу?

Я оглянув руку, якою його вдарив.

— На мою думку, ви дуже мало знайомі з насильством над особистістю, і це буде заважати. Я дам вам можливість розповісти мені те, що я хочу знати, тут і тепер. Опісля ми підемо туди, де є звукоізоляція. Отже, хто прислав Трепп?

— Ковачу, ви зарізяка. Звичайнісінький…

Я викинув над столом ліву руку й зацідив кісточками зігнутих пальців йому в ліве око. Вийшло тихіше за ляпас. Салліван загарчав від шоку й сахнувся від удару, зіщулившись у кріслі. Я байдужо на це дивився, поки він не оговтався. У мені здіймалося щось холодне, щось народжене на лавах судової установи Новопешта і загартоване за роки безцільної гидоти, яку я бачив на власні очі. Я заради нас обох сподівався, що Салліван не такий крутий, яким намагається здаватися. Знову нахилився до нього.

— Ви сказали це, Салліване. Я зарізяка. Не поважний злочинець, як ви. Я не мет, не бізнесмен. Я не маю ані особистих інтересів, ані соціальних зв’язків, ані купленої респектабельності. Я — це просто я, а ви стоїте на моєму шляху. Тож почнімо знову. Хто прислав Трепп?

— Він не знає, Ковачу. Ви марнуєте час.

Голос жінки був легкий і бадьорий, трохи підвищений — так, щоб було чутно з дверей, в яких вона стояла, засунувши руки в кишені довгого чорного пальта. Вона була струнка, бліда, мала коротке темне волосся і стояла у спокійній позі, що вказувала на наявність бойових навичок. Під пальтом на ній була сіра стебнована сорочка — судячи з вигляду, ударостійка — і робочі штани того ж кольору, заправлені у високі чоботи. З лівого вуха в неї звисала одна срібна сережка у вигляді викинутого тродного кабеля. Виглядало на те, що жінка сама.

Я повільно опустив «Філіпс», і вона спокійно ввійшла до ресторану, скориставшись підказкою. Молодики стежили за кожним її кроком, але вона, якщо й знала про їхні погляди, то не показувала цього. Опинившись кроків за п’ять від нашої кабінки, вона запитливо поглянула на мене й почала поволі витягати руки з кишень. Я кивнув, і вона закінчила цей рух, показавши відкриті долоні та пальці, прикрашені перснями з чорного скла.

— Трепп?

— Гарний здогад. Дасте мені сісти?

Я махнув «Філіпсом» на протилежне сидіння, де Салліван обіруч тримався за око.

— Якщо ви зможете вмовити свого партнера посунутися. Тільки тримайте руки над столом.

Жінка всміхнулася й нахилила голову. Позирнула на Саллівана, який уже тулився до стіни, звільняючи місце для неї, а тоді, тримаючи руки по швах, елегантно всілася біля нього. Рухалася вона так економно, що її сережка-підвіска майже не ворухнулася. Сівши, вона притиснула обидві руки до столу перед собою долонями вниз.

— Так вам спокійніше?

— Так нормально, — сказав я й помітив, що персні з чорного скла, як і сережка, були жартом на тілесну тематику. Крізь кожен перстень, наче на рентгені, було видно примарно-блакитну частину кісток пальця в ньому. Принаймні стиль Трепп міг мені сподобатися.

— Я нічого йому не сказав, — бовкнув Салліван.

— Та ви не знали ні хріна цікавого, — байдужо відказала Трепп, навіть не повернувшись до нього. — Я б сказала, що вам пощастило, що я прийшла. Пан Ковач не схожий на людину, готову прийняти відповідь «не знаю». Я правильно кажу?

— Чого ви хочете, Трепп?

— Прийшла допомогти, — у ресторані щось загриміло, і Трепп позирнула вгору. Прийшов офіціант, який приніс тацю з великим чайником і двома чашками без ручок. — Ваше замовлення?

— Так. Пригощайтеся.

— Дякую, обожнюю це діло, — Трепп зачекала, поки офіціант усе розставляв, а тоді зайнялася чайником. — Салліване, не хочете чашку й собі? Слухай, принеси-но чашку і йому. Дякую. То на чому я зупинилася?

— Ви прийшли на допомогу, — з притиском вимовив я.

— Ага, — Трепп сьорбнула зеленого чаю й поглянула на мене з-за вінця чашки. — Правильно. Я прийшла з роз’ясненнями. Розумієте, ви зараз намагається вибити з Саллівана інформацію. А він ніхріна не знає. Його контактною особою була я, тому я тут. Говоріть зі мною.

Я спокійно поглянув на неї.

— Трепп, я вбив вас минулого тижня.

— Так, мені про це розповідали, — Трепп поставила чашку і критично поглянула на кісточки своїх пальців. — Я, ясна річ, цього не пам’ятаю. Ба більше, Ковачу, я вас навіть не знаю. Останній мій спогад — це те, як я лягла в резервуар близько місяця тому. Все, що було далі, зникло. Та я, яку ви спалили в тому катері, мертва. То була не я. Отже, жодних образ, еге ж?

— Не користуєтеся віддаленим зберіганням, Трепп?

Вона пирхнула.

— Жартуєте? Я заробляю цим на життя, як і ви, але не так багато. Та й узагалі, кому треба та віддалена хрінь? Як на мене, той, хто облажався, мусить чимось за це поплатитися. Я ж облажалася з вами, хіба ні?

Я сам сьорбнув чаю та пригадав бійку в аеромобілі, оцінюючи ракурси.

— Ви діяли дещо повільно, — погодився я. — Дещо необережно.

— Так, необережно. Тут мені треба пильнувати. Таке буває, коли людина ходить у штучних