Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Стенлі готувався повернутися на батьківщину. 27 грудня, після восьмиденного плавання, він і Лівінгстон прибули до Урімби. 23 лютого вони були вже в Куїхарі.

Дванадцятого березня настав день прощання.

— Ви зробили те, на що не багато б хто зважився, і зробили все набагато краще, ніж більшість досвідчених мандрівників, — промовив Лівінгстон до Стенлі. — Я безмежно вам вдячний. Нехай вас і ваші наміри благословляє Господь.

— Сподіваюся ще побачити вас живим і здоровим поміж нами, — відмовив Стенлі, міцно стискаючи йому руку. І, наспіх вирвавшись з його обіймів, відвернувся, аби приховати сльози. — Прощайте, докторе, любий друже, — сказав він глухим голосом.

— Прощайте, — тихо відповів Лівінгстон.

Стенлі поїхав і 12 липня 1872 висадився в Марселі.

Лівінгстон продовжував своє дослідження. Провівши в Куїхарі п'ять місяців, він 25 серпня у супроводі трьох його чорних слуг, Сузі, Шума та Амодея, двох інших слуг, п'ятдесяти шести туземців, залишених для нього Стенлі, а також Джекоба Уейнрайта відправився до південного берега Танганьїки.

За місяць після виступу караван прибув до Мури. Впродовж усього шляху через страшну посуху вирували бурі. Післ цього розпочалися дощі. В'ючні тварини гинули через укуси мух цеце. Місцеве населення ставилося до них вороже. Все ж таки 24 січня 1873 маленька експедиція Лівінгстона прибула до Чітункве. 27 квітня, обійшовши зі сходу озеро Бангвеулу, вона попрямувала до села Читамбо.

Саме тут декілька работорговців бачили Лівінгстона, про що вони одразу повідомили Алвіша та його поважному приятелю з Уджіджі. Цілком можна було припускати, що Лівінгстон, закінчивши дослідження південного берега Танганьїки, рушить на захід, до Лоанде, до ще не досліджених ним місць. Звідти він попрямує до Анголи, в похмурий край работоргівлі, дійде до Казонде — маршрут здавався цілком логічним.

Місіс Уелдон мала право розраховувати на швидку появу великого мандрівника, адже минуло вже більше двох місяців з тих пір, як його бачили на південному березі озера Бангвеулу.

Однак, на жаль, 13 червня, напередодні того дня, коли Негоро мав з'явитися за листом, обіцявшим йому сто тисяч доларів, в Казонде прийшла звістка, що дуже потішилп Алвіша та інших работорговцім: на світанку, 1 травня 1873, доктор Девід Лівінгстон помер.

Маленький караван Лівінгстона дістався 29 квітня села Читамбо, розташованого на південному березі Бангвеулу. Лівінгстона несли на ношах. В нічь на 30 квітня під впливом сильного болю він застогнав, ледь чутно вимовив: «Боже мій! Боже мій!» — і знову втратив свідомість.

Через годину він покликав свого слугу Сузі, попросив принести ліки, а потім прошепотів слабким голосом:

— Добре… Тепер можеш йти!

Близько четвертої години ранку Сузі і п'ятеро чоловік з експедиції увійшли до хатини мандрівника.

Девід Лівінгстон стояв на колінах біля свого ліжка, опустивши голову на руки, і, здавалося, молився.

Сузі обережно торкнувся пальцем його щоки: вона була холодною.

Девід Лівінгстон помер.

Десять місяців потому вірні слуги, подолавши безліч труднощів, принесли його тіло до Занзібару. 12 квітня 1874 Лівінгстона поховали у Вестмінстерському абатстві, серед інших великих людей Англії, яких вона шанує не менше за своїх королів.

Розділ п'ятнадцятий. Куди може вивести мантікора

Потопаючий хапається за соломинку. Як би слабко не мерехтів промінь надії, очі засудженого на смерть спрагло шукають його.

Те саме відбувалося і з місіс Уелдон. Неважко уявити її відчай, коли з вуст самого Алвіша вона дізналася, що доктор Лівінгстон щойн помер в невеликом негритянському селищі на березі Бангвеулу. Раптово вона відчула себе такою самотньою і нещасною. Ниточка, що з'єднувала її з мандрівником, а через нього і з цивілізованим світом, раптом обірвалася. Рятівна соломинка вислизнула з її рук, промінь надії згасав на її очах. Том і його товариші пішли з Казонде до Великих озер. Від Геркулеса як і раніше не було жодної звістки. Місіс Уелдон усвідомлювала, що вона не має більше на кого розраховувати… Залишилося тільки прийняти пропозицію Негоро, але намагатися змінити її так, аби забезпечити щасливе закінчення справи.

Чотирнадцятого червня, в призначений день, Негоро з'явився в хатині місіс Уелдон.

Португалець, за своєю звичкою, поводив себе діловито. Він, насамперед, заявив, що не поступиться жодним центом з назначеної суми викупу, яку, втім, його полонянка не оспорювала. Однак і місіс Уелдон проявила чималу діловитість, відповівши йому наступне:

— Якщо ви хочете, аби операція відбулася, не унеможливлюйте її, висуваючи неприйнятні вимоги. Обмін нашої свободи на суму, яку ви вимагаєте, може відбутися і без того, щоб мій чоловік приїжджав в цю країну — ви ж знаєте, що тут роблять з білими. Я ні за що на світі не погоджуся на його приїзд.

Трохи повагавшись, Негоро погодився, і місіс Уелдон домоглася того, що Джемс Уелдон не муситиме ризикувати життям, подорожуючи в Казонде. Він приїде в Моссамедіш — маленький порт на півдні Анголи, що часто відвідують кораблі работорговців, і який добре знайомий Негоро. Негоро відвезе туди містера Уелдона і туди ж, в Моссамедіш, агенти Алвіша доставлять до вказаної дати місіс Уелдон, Джека та кузена Бенедикта. Містер Уелдон внесе викуп, бранці отримають свободу, а Негоро, який розігруватиме перед містером Джеймсом Уелдоном роль найшляхетнішої людини, зникне, як тільки прибуде корабель.

Цей пункт угоди, якого домоглася місіс Уелдон, був дуже важливий. Таким чином вона позбавляла свого чоловіка від небезпечної подорожі в Казонде, від ризику бути затриманим там після того, як він внесе викуп, і від небезпек на зворотньому шляху. Відстань у шістсот миль, що відділяє Казонде від Моссамедіша, не лякала місіс Уелдон. Якщо цей перехід здійсниться за таких самих умов, як і її подорож від Кванзи до Казонде, то він буде не таким важким. До того ж Алвіш, який отримував свою частку викупу, буде зацікавлений в тому, аби бранців доставили на місце здоровими й неушкодженими.

Домовившись про все з Негоро, місіс Уелдон написала чоловікові листа, дозволивши работорговцю тимчасову можливість вдати із себе відданого їй слугу, якому пощастило втекти з полону. Негоро взяв лист, який, без сумніву, змусив би Джемса Уелдона без зайвих вагань піти за ним в Моссамедіш, і наступного дня у супроводі ескорту з двадцяти негрів вирушив на північ. Чому він обрав саме цей напрямок? Можливо, мав намір влаштуватися пасажиром на будь-який з кораблів, які заходили в гирло Конго і уникнути таким чином португальських поселень і каторжних в'язниць, в яких неодноразово гостював? Досить ймовірно. Принаймні саме так він пояснив свій