Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » П'ять четвертинок апельсина 📚 - Українською

Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

562
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "П'ять четвертинок апельсина" автора Джоан Харріс. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 80 81 82 ... 86
Перейти на сторінку:
потроху навіть я усвідомила, що приглушені розмови, кособокі погляди, пробурмотілі прокльони траплялись тоді, коли поряд були ми – коли ми приходили на пошту по листи, до ферми Ур’я по молоко або до господарської крамниці по гвіздки. Кожного разу одні й ті самі погляди. Те саме перешіптування. Якось з-за молочарні в матір запустили каменюкою. Згодом після комендантської години наші двері обкидали грудками землі. Жінки відверталися від нас, не привітавшись. Ще й з’являлись написи, навіть на будинку.

Один був – НАЦИСЬКА ХВОЙДА. Інший, з боку козятника, – ЗЗА ТЕБЕ ЗАГИБЛИ БРАТИ І СЕСТРИ.

Втім, мати ставилась до всього цього з байдужим презирством. Коли загнулася ферма Ур’я, вона стала купувати молоко в Кресі, а листи відправляти в Анже.

Напряму до неї ніхто не говорив, але коли одного недільного ранку Франсін Креспін, вертаючись із церкви, плюнула їй під ноги, мати відповіла їй точним і метким плювком просто в обличчя.

Що ж до нас, то нас ігнорували. Інколи з нами ще розмовляв Поль, хоч і намагався робити це, коли поблизу нікого не було. Дорослі ж нас не помічали, тільки час від часу божевільна Деніз Лелак пхала нам у кишені то яблуко, то шмат пирога, примовляючи скрипучим старечим голосом: «Беріть, беріть, заради бога, так шкода, що вас, дітки, вплутали у цю справу». Кістлявими пальцями вона стискала кошик для покупок, а її чорні спідниці волочились по жовтій дорожній пилюці.

Наступного дня всі говорили, що Мірабель Дартижан – німецька хвойда, тому її родину обійшла відплата. До вівторка знайшлись добродії, котрі наче пригадували, як наш батько одного разу співчував німцям. У середу ввечері зграя п’яних – «Погана репутація» так і стояла зачиненою, тож люди тужили та звіріли, упиваючись на самоті – прийшла до нашого дому, волала прокльони й кидала каміння у зачинені віконниці. Ми скупчились у спальні, вимкнули світло й тремтіли, прислухаючись до знайомих голосів, а мати пішла надвір, щоб це припинити. Тієї ночі вони пішли спокійно. Наступної ночі вони пішли вже з криком. А потім настала п’ятниця.

Усе сталося відразу після вечері. Весь день було сіро й сиро, небо наче вкрили старою ковдрою, тож люди були роздратовані від духоти. Ніч майже не принесла полегшення; вона розкинула по полях білясту димку, і наш будинок став схожий на острівець посеред імли, що просочувалась крізь двері та віконні рами. Ми мовчки й без апетиту поїли, хоч, пам’ятається мені, мати доклала зусиль, щоб приготувати наші улюблені страви. Свіжоспечений і посипаний маком хліб, свіже масло від Кресі, паштет, ковбаски, гаряча аж до шкварчання кров’янка у смальці, гречані млинці, темні та хрусткі, мов осіннє листя. Намагаючись нас розвеселити, мати налила нам сидру з падалиці, але сама не пила. Пам’ятаю, як під час обіду вона постійно якось із болем усміхалася, видаючи то смішок, то короткий гавкучий регіт, хоч ніхто з нас нічого смішного не казав.

– Я тут подумала, – неприродно дзвінко промовила вона. – Що нам треба змінити клімат.

Ми глянули на неї без жодної цікавості. Запах жиру й сидру задавлював усе навколо.

– І я подумала, що непогано було б поїхати до тітки Жульєтт у П’єрр-Бюфф’єр, – продовжила вона. – Вам там сподобається. Це в горах, у Лімузені. Там і кози, і бабаки, і…

– Кози і тут є, – монотонним голосом сказала я.

Мати видала ще один вимучений слабкий смішок.

– Так, варто було передбачити, що у вас будуть заперечення, – відповіла вона.

Я подивилась просто їй у вічі.

– Ти хочеш, щоб ми втекли, – промовила я.

Спочатку вона прикидалась, що не розуміє мене.

– Так, знаю, може здатися, що туди довго їхати, – так само вдавано бадьоро щебетала вона. – Зате тітка Жульєтт так нам зрадіє…

– Ти хочеш, щоб ми втекли звідси, бо люди подейкують, що ти – нацистська хвойда.

Мати почервоніла.

– Не варто прислухатися до пліток, – різко видихнула вона. – Це не доводить до добра.

– О, то це не так, еге ж? – сказала я, просто щоб її збентежити. Я знала, що це неправда, я й уявити її в цій ролі не могла. Я ж бачила хвойд раніше. Вони були рожеві й пухкі, гарненькі й м’якенькі, з великими очима й підмальованими губами, як в улюблених кіноактрис Ренетт. Хвойди сміялись та верещали, носили черевики на високих підборах і шкіряні сумочки. Мати ж була стара, негарна й похмура. Навіть усмішка не прикрашала її.

– Звісно ні, – вона уникала мого зустрічного погляду.

– Тоді чому ми втікаємо? – наполегливо спитала я.

У відповідь – тиша. У цій тиші ми й почули неприємний гул голосів надворі, дзвякіт металу й хвицання ніг, а потім у віконниці прилетів перший камінь. Так звучав Ле-Лавез у всій своїй дріб’язковій злості та мстивій люті. Люди перестали бути людьми: там не було Ґодінів чи Лекозів, Трюріанів, Дюпонів чи Рамонденів – то були солдати однієї армії. Обережно виглядаючи з вікна, ми побачили, як вони збираються біля нашої хвіртки, їх було двадцятеро, тридцятеро чи навіть більше, переважно чоловіки, хоч і жінки траплялись; у декого були ліхтарі та факели, як під час вечірньої ходи на честь врожаю, а інші принесли з собою повні кишені каміння. Поки ми роздивлялись, і світло з кухонного вікна проливалося надвір, хтось повернувся та пожбурив у вікно каменюку. Тріснула стара дерев’яна рама, і всередину бризнуло скло. Діло рук Ґійома Рамондена. У мерехтливому червоному сяйві факелів його обличчя майже не було видно, проте градус його ненависті я відчувала навіть крізь скло.

– Шльондра! – його голосу, розпаленого не лише від вина, було не впізнати. – Виходь, стерво, а то ми зайдемо всередину і витягнемо тебе звідти!

Його слова були підтримані ревінням, почувся тупіт, схвальні вигуки, і град каміння застукав по наших напівпрочинених віконницях.

Крізь шпарину в розбитому вікні мати вигукнула:

– Йди додому, Ґійоме, дурень ти такий, поки не вирубався, бо комусь доведеться тебе тягти!

У натовпі почувся сміх і глузування. Ґійом потряс милицею, на яку спирався.

– То ти смілива, німецьке стерво! – заволав він грубим п’яним голосом, але цілком розбірливо. – Хто здав їм Рафаеля? Хто розпатякав про «Ля Реп»? Це ж ти, Мірабель? Розповіла все СС, а вони вбили твого коханця?

Мати з вікна плюнула на них.

– Сміливець! – голос у неї був високим і пронизливим. – Як сміливо ти

1 ... 80 81 82 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «П'ять четвертинок апельсина», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "П'ять четвертинок апельсина"