Читати книгу - "П'ять четвертинок апельсина"

Цей запис зроблено охайними й тісно написаними ієрогліфами, до яких вона вдавалась тоді, коли бажала щось приховати. Я уявляю, як вона про це говорить – трохи в ніс, – і мене вражає прозаїчність зробленого висновку.

Мабуть, це я зробила. Я так багато мріяла про покарання, що, вочевидь, цього разу здійснила його. Його одежина в колодязі. У кишені – мітки з його іменем. Мабуть, він знову прийшов, а я застрелила його, роздягла та скинула тіло в річку. Зараз я це пригадую, та дуже непевно, ніби уві сні. Так багато всього тепер здається мені сном. Не скажу, що шкодую. Після того що він зробив зі мною що він зробив що він дозволив їм робити з Ренетт зі мною з дітьми зі мною.

Тут слів майже не розібрати, ніби перо раптом заскочив жах, і воно відчайдушними каракулями забігало по паперу. Та їй майже одразу вдалось опанувати себе.

Мені треба подумати про дітей. Гадаю, їм тепер тут небезпечно. Він увесь час їх використовував. Увесь цей час я думала, що він хотів мене, але насправді він користався ними. Задобрював мене, щоб ще трохи їх використати. А ще ті листи. Огидні слова, та саме вони відкрили мені очі. Що вони робили в «Ля Реп»? Що ще він готував для них? Можливо, те, що сталось із Ренетт, – на краще. Принаймні це сплутало йому карти. Нарешті все вийшло з-під його контролю. Померла людина. Це не входило в його плани. Ті інші німці ніколи й не були його поплічниками. Він також їх використовував. Щоб при потребі всю вину звалити на них. А тепер мої діти. Я маю подумати про дітей. Гадаю, їм тепер тут небезпечно. Він весь час їх використовував. Увесь цей час я думала, що він хотів мене, але насправді він користався ними. Задобрював мене, щоб ще трохи їх використати. А ще ті листи. Огидні слова, та саме вони відкрили мені очі. Що вони робили в «Ля Реп»? Що ще він готував для них? Можливо, те, що сталось із Ренетт, – на краще. Принаймні це сплутало йому карти. Нарешті все вийшло з-під його контролю. Померла людина. Це не входило в його плани. Ті інші німці ніколи й не були його поплічниками. Він також їх використовував. Щоб при потребі всю вину звалити на них. А тепер мої діти.

Ще трохи несамовитого мазюкання.

Шкода, що я не пам’ятаю. Що ж він запропонував мені цього разу за мовчання? Ще пігулок? Чи він дійсно думав, що я зможу заснути, знаючи, чим я за них заплатила? Чи він усміхався і по-особливому торкався мого обличчя так, ніби між нами нічого не змінилося? Що ж він примусив мене зробити?

Слова можна розібрати, та вони написані тремтливою рукою, яку вдавалося контролювати лише завдяки потужним зусиллям волі.

У всього є своя ціна. Та не моїх дітей. Візьми когось іншого. Будь-кого. Бери навіть все село, якщо хочеш. Так я подумки кажу, коли у снах бачу їхні обличчя. Що я зробила це заради своїх дітей. Треба на якийсь час відправити їх до Жульєтт. Завершити тут справи й забрати їх вже тоді, як скінчиться війна. Там їм буде безпечно. Їм буде безпечно подалі від мене. Відіслати їх геть моїх милих Ренетт Кассі Буаз особливо мою крихітку Буаз що ще я можу вдіяти і коли все це скінчиться?

Тут запис обривається, від останнього абзацу його відокремлює акуратно записаний червоним чорнилом рецепт кролячої печені. Наступні рядки записані чорнилом іншого кольору та в іншому стилі, ніби вона ретельно продумувала цю нотатку.

Усе готово. Відправляю їх до Жульєтт. Там вони будуть у безпеці. Вигадаю якусь казочку, щоб порадувати пліткарів. Я не можу отак кинути ферму, взимку дерева потребують нагляду. На Бель Йоланді й досі помітні сліди грибка, треба з цим розібратися. До того ж без мене їм буде безпечніше. Тепер я це знаю.

Я навіть уявити не можу, що вона тоді відчувала. Страх, сором, відчай – і жах від того, що вона божеволіє, що погані періоди відкрили її кошмарам двері в реальне життя, поставивши під загрозу все, що вона любила… Та її витримки вистачило, щоб пробитись крізь усе. Я успадкувала цю її впертість, інстинктивне бажання тримати, тримати своє, навіть якщо воно тебе вбиває.

Ні, я ніколи не замислювалась над тим, через що вона пройшла. Я мала власні кошмари. Проте до мене все ж долітали чутки, що ставали все гучнішими й загрозливішими, але мати, як завжди, не те що не намагалась їх спростувати – вона просто не звертала на них уваги. Напис на курнику спочатку був виявом злої волі та породив плітки, які після покарання біля церкви почали швидше розповсюджуватись. Люди журяться по-різному: хтось мовчки, хтось зі злістю, хтось з огидою. Та горе рідко пробуджує в людях добрі почуття, що б там не казали краєзнавці, і Ле-Лавез не став винятком. Кретьєн і Мірей Дюпре, пригнічені втратою обох хлопців, почали війну – вона сердита й зла, він – грубий. Вони дивились одне на одного, сидячи в різних місцях церкви, вона – щоразу з новим синцем під оком, і на їхніх обличчях було щось дуже схоже на ненависть. Старий Ґодін занурився в себе, немов довголітня черепаха, що готується до сплячки. Ізабель Рамонден, перша злоязика пліткарка, стала сумирною лицеміркою – вона гляділа повними сліз темно-синіми очима, а її підборіддя постійно тремтіло. Я підозрюю, це вона все почала. Або, може, то був Клод Петі, який ніколи й слова доброго не сказав про сестру, поки та була жива, але тепер удавав щире братерське горе. Або Мартін Трюріан, який тепер, коли його брат загинув, мав успадкувати батькову справу… Здається, смерть будь-де завжди виганяє пацюків із нір, та в Ле-Лавезі пацюки виявились заздрісними, лицемірними, сповненими фальшивого благочестя й удаваного горя. Протягом трьох днів стало зрозуміло, що всі скоса дивляться одне на одного. Люди збирались по двоє чи троє, щоб про щось тихцем пошепотітись, і замовкали, коли хтось з’являвся. Однієї миті люди раптом починали ридати, а вже іншої – вибивали друзям зуби. І