Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Навіть із цієї відстані Лето відчував потугу далекої води, щось могутнє з його минулого, що віддалялося від нього, ніби течія, яка пливла на південь, до країни ферм і лісів. Вода шукала собі дорогу крізь округлі пагорби, уздовж кордонів пишного рослинного життя, що замінило собою всю пустелю Дюни, крім цього останнього клаптика, цього Сар’єру, цієї святині давнини.

Лето згадав гуркіт і поштовхи іксіанських машин, які прокладали водне річище через ландшафт. Здавалося, що це було зовсім недавно, понад три тисячі з хвостиком літ тому.

Сіона ворухнулася й озирнулася на нього, проте Лето мовчав, його увага зосереджувалася поза нею. Над горизонтом світило блідо-бурштинове сяйво, віддзеркалення міста на далеких хмарах. З його напрямку й відстані Лето розпізнав, що це місто Волпорт, перенесене в тепліший клімат, далеко на південь від колишнього свого суворого розміщення під холодним сонцем півночі з його низьким косим промінням. Блиск міста був наче вікно до його минулого. Він відчув, як пучок цього світла вдаряє в груди, продираючись крізь товсту лускувату оболонку, що замінила людську шкіру.

«Я вразливий», — подумав Лето.

Та все-таки знав, що він господар цього місця. А планета — його господар.

«Я її частка».

Він поглинав її необроблений ґрунт, відкидаючи тільки воду. Його людський рот і легені зменшили свої дихальні функції, яких вистачало лише на те, щоб утримати при житті рештки людського організму… і розмовляти.

Лето озвався до Сіони, яка стояла до нього спиною:

— Я люблю говорити. Боюся дня, коли вже буду неспроможним розмовляти.

Вона дещо недовірливо обернулась і глянула на нього в місячному світлі. У виразі обличчя читалася неприхована огида.

— Згоден, що багатьом людям я здаюся потворним чудовиськом, — сказав він.

— Чому я тут?

«Просто з мосту!» Відразу перейшла до справи. Лето подумав, що така риса була притаманна більшості Атрідів. Саме її він сподівався зберегти в їхньому потомстві. Вона свідчила про сильне внутрішнє почуття самобутності.

— Я мушу довідатися, що зробив з тобою Час, — промовив він.

— Навіщо вам це?

«У її голосі є трохи страху, — подумав він. — Гадає, що я допитуватиму її про той невеликий бунт та імена її вцілілих товаришів».

Доки він мовчав, вона сказала:

— Хочете мене вбити, як убили моїх друзів?

«Отже, вона чула про сутичку біля Посольства. І вважає, що я знаю все про її минулу бунтівничу діяльність. Її навчив цього Монео, бодай його! Що ж… я міг би зробити так само на його місці».

— Ви справді Бог? — запитала вона. — Не розумію, чому мій батько в це вірить.

«Вона сумнівається, — подумав він. — Я маю простір для маневру».

— Визначення змінні, — сказав Лето. — Для Монео я Бог… і це правда.

— Колись ви були людиною.

Його почали тішити її інтелектуальні здібності. Мала ту мисливську цікавість, що була характерною ознакою Атрідів.

— Ти цікавишся мною, — промовив він. — Я такий самий. Я цікавлюся тобою.

— Чому ви вважаєте, що я цікавлюсь?

— Коли ти була дитиною, то дуже пильно за мною стежила. Цієї ночі я бачу те саме у твоїх очах.

— Так, я міркую, як це — бути вами.

Якусь мить він вивчав її. Місячне світло рисувало тіні під очима, приховуючи їх. Він міг уявити, що її очі були цілковито синіми, як його власні, із синявою залежності від прянощів. Завдяки цій уяві Сіона раптом нагадала йому давно померлу Ганіму. Ця схожість була в обрисі її обличчя, у посадці очей. Ледь не сказав цього Сіоні, та передумав.

— Ви їсте людську їжу? — спитала Сіона.

— Довгий час після накладання форелевої шкіри я відчував порожнечу в шлунку, — сказав він. — Час від часу намагався їсти. Мій шлунок найчастіше відкидав їжу. Форелеві війки поширилися майже по всьому людському тілі. Їжа стала обтяжливою. Тепер я споживаю лише сухі субстанції, інколи вони містять дрібку прянощів.

— Ви… їсте меланж?

— Інколи.

— Але ви вже не відчуваєте людського голоду?

— Цього я не казав.

Вона глянула на нього, чекаючи.

Лето захоплювався її манерою ставити безмовні питання. Мала блискучий розум і багато навчилася за своє коротке життя.

— Шлунковий голод був чорним відчуттям, болем, який я не міг утамувати, — промовив він. — Тоді я бігав, бігав, як шаленець, крізь дюни.

— Ви… бігали?

— За тих часів мої ноги були непропорційно довгими порівняно з тілом. Я міг цілком вільно рухатися. Але голодний біль мене ніколи не покидав. Думаю, що це голод за втраченою людяністю.

Бачив у ній зародження мимовільної симпатії, допитливості.

— Ви все ще відчуваєте цей… біль?

— Лише як легку печію. Це один із виявів остаточної метаморфози. За кількасот років я повернуся під пісок.

Він бачив, як вона стисла опущені руки в кулаки.

— Навіщо? — запитала Сіона. — Навіщо ви це робите?

— Ця зміна не така вже й погана. Сьогодні, наприклад, було досить приємно. Я почувався цілком задоволеним.

— Є зміни, яких ми не бачимо, — сказала вона. — Знаю, що мусять бути. — Розтисла руки.

— Мої зір і слух стали напрочуд гострими, але я втратив чуття дотику. Крім обличчя, не відчуваю речей, як колись. Сумую за цим.

Він знову зауважив мимовільне співчуття, прагнення до емпатичного розуміння. Вона хотіла знати!

— Коли живеш так довго, — промовила Сіона, — як відчувається плин часу? Чи з бігом літ він не прискорюється?

— Це дивна річ, Сіоно. Інколи мій час мчить, інколи повзе.

Поступово в розмові Лето пригашував замасковане освітлення свого гнізда, присуваючи повіз ближче до Сіони. Тоді вимкнув його повністю. Зостався тільки місяць. Передня частина повозу виступала на балкон, а обличчя Лето було всього за два метри від Сіони.

— Батько розповідав мені, — промовила вона, — щó ви старші, то повільніший ваш час. Це ви йому сказали?

«Перевіряє мою правдивість, — подумав він. — Отже, вона не правдомовиця».

— Усе відносно, але порівняно з людським відчуттям часу це правда.

— Чому?

— Це пов’язано з тим, чим я