Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

– Ви не думаєте, пане Янеку, що я маю написати до Вільна?

Кольський зробив непевнений рух рукою.

– Гадаю, скоріше – ні.

– Чому?

– Бо якби професор очікував вашого листа, він неодмінно дав би адресу лікаря, у якого він затримався. Ви знаєте цю адресу?

– Ні, – заперечила Люція. – Але це легко дізнатися. Напевно, доктор Павліцький має список лікарів. Зрештою, я знаю, в якій лікарні працює доктор Русевич.

– Однак я думаю, професор не очікує вашого листа. Інакше він би не забув про адресу. Професор ніколи ні про що не забуває.

– Це правда, – зізналася Люція і питання, таким чином, було закрите.

Перебування Кольського у лікарні справді можна вважати відпусткою. Перш за все покращилася погода. Дощі припинились, а перші легкі приморозки скували болото на дорогах і стежках. Тепер вони могли ходити на довгі прогулянки околицею. Люція ходила з ним у ліс, на кладовище, де була похована Беата Вільчур, до містечка та ще до деяких мальовничих місць. Під час прогулянок вони довго розмовляли. Пригнічення Кольського безслідно зникло. Великі зміни відбулися і з його зовнішністю. До нього повернулася давня енергія, здатність цікавитись дрібницями, веселий сміх і жарти.

– Чи справді тут сіро й нудно, як вам видавалося спочатку? – з легкою іронією спитала Люція.

У відповідь він подивився їй просто в очі, і його погляд говорив, як він сильно змінив свою думку.

Одного разу вона мимоволі зауважила:

– Розумієте, пане Янеку, про все можна забути.

– Мабуть, – зізнався він. – Але є винятки. Я назавжди запам’ятаю своє перебування тут.

– Вам тільки так видається. З часом і за певних обставин воно вивітриться вам із голови, так само як зникли ті переживання, які турбували вас у Варшаві. Бо мені здається, що вони вже повністю вивітрились.

– Дякувати Богу, цілком. Від них і сліду не лишилось.

Люція ризикнула, запитавши:

– А вона?

– Що вона?

– Ну, та жінка. Вона так само легко забула про вас?

Кольський засміявся з виразним глузуванням.

– Незрівнянно легше. Я переконаний, що вже через годину після нашого розставання вона не думала про мене.

– Це означає, що вона не любила.

Він нахмурився.

– Та жінка взагалі не розуміє, що означає слово «кохання», хоча вона частіше має його на вустах, ніж якесь інше слово.

– Чому частіше?

– З тієї простої причини, що воно належить до… її брудного ремесла. Ви розумієте? Якщо цим словом маєте обслужити одного чоловіка… А якщо їх є, скажімо, з десяток…

– То он як, – прошепотіла Люція.

– Зрештою, тільки зараз я зрозумів, що не мав права нічого від неї вимагати, бо нічого їй не давав. Розумієте, панно Люціє, з мого боку це була дурна помилка. Я думав, що приймаю ліки, а це навіть був не наркотик. Звичайна отрута.

Вони хвилину йшли мовчки, і Кольський додав:

– На щастя, ніякого сліду від неї не лишилося.

Люція запитала:

– Тільки не розумію, що спонукало вас до цієї неприємної пригоди.

– Власне, пошук наркотика.

– Зрозуміло. Але ви могли зробити кращий вибір.

– Я, панно Люціє, насправді у цьому відношенні маю такий малий досвід, що… Зрештою, це вже минуле, минуле, про яке я волію забути.

– Однак, – після паузи сказала Люція, – знаючи вас, я не можу повірити, що вас з цією жінкою не пов’язувала бодай якісь почуття.

Кольський кивнув головою.

– Напевно. Цей сентимент був тільки ілюзією. Це був результат самонавіювання. І навіювання також. Бачте, потопаючий хапається за соломинку. На щастя, травми не були надто серйозними. Вони лише навчили мене обережності на майбутнє.

Люція вже давно здогадувалась, що йдеться про пані Добранецьку. Перш за все в листах Кольського того періоду вона інколи зустрічала висловлювання, які абсолютно не могли бути його словами і були в стилі пані Добранецької. Тож тепер вона насолоджувалася огидою, яку мав до колишньої коханки Кольський. Люція завжди вважала Добранецьку поганою підступною жінкою, здатною на найпідліші дії. У кампанії проти Вільчура вона, безумовно, була натхненницею.

Однак у глибині душі Люція страждала від того, що Кольський одночасно міг любити її і мати роман з іншою. Вона не страждала на манію величі, але вважала себе значно привабливішою, ніж Добранецька, до того ж вона була від неї молодша, не кажучи вже про етичні норми. Тож Люція відчула страждання від зіставлення себе з нею, і хоча сама собі у цьому не призналась, за це вона ображалася на Кольського.

– Отже, ви стали антифеміністом? – запитала вона.

– О ні. Це було б перебільшенням. У будь-якому разі я волію не відновлювати спроб пошуку наркотика.

– І вам це не знадобиться. Страждання минуться.

Він похитав головою.

– Ні, панно Люціє. Вони ніколи не минуться.

– У словах «ніколи» й «завжди» дуже багато пафосу, і вони рідко бувають правдивими.

– Що ж, але цей рідкісний випадок таки мене спіткав?

– Я дивуюся, – після паузи сказала Люція, – що ви, пане Янеку, так тверезо вміючи дивитися на життя, не можете впоратися із чимось незручним, не можете захистити себе від чогось, що завдає вам болю.

– Але, панно Люціє! Я взагалі не хочу позбутися цієї журби.

– О, це вже нелогічно.

– Можливо, – зізнався він.

Вони довгий час йшли мовчки.

– Розкажіть мені про неї, – несподівано сказала Люція. – Що вас привабило у ній? Чому ви вибрали її, а не іншу?

Кольський знизав плечима.

– Не знаю, прошу пані. Я сам довго думав про це і відповіді не знайшов. Мабуть, єдино правильним було б твердження, що зовсім не я її обрав, а вона – мене.

– А ви піддалися без будь-якого спротиву?

– Так, прошу пані. Мені не було чого захищати. Ви маєте зрозуміти, що, віддавши все і не маючи нічого, я сам здивувався, що можу бути для когось привабливим. Для когось, а особливо для неї.

– Особливо? Чому особливо?

– Насправді це слово сюди не підходить. За його допомогою я хотів сказати, що ця жінка користувалася чималим успіхом, була оточена роєм шанувальників, вона славилася своєю грацією й красою…

– Ви свідомо використовуєте минулий час? – вона уважно глянула на нього.

– Навмисно, – сказав Кольський.

– Це означає, що вона вже не має ані шарму, ані шанувальників?

– Так, – коротко відповів він.

Тепер Люція була впевнена, що Кольський мав роман із Добранецькою, і мимоволі злісно зауважила:

– Не втрачайте надії. Можливо, вона поверне свої чари, і ви зможете повернутися до неї.

Кольський нахмурився. Слова Люції глибоко вразили його. Насправді він не мав ані найменшого права очікувати від неї особливої прихильності, але й не заслуговував на глузування.

– Чому ви хочете мене образити? – сказав він сумно.

– Зовсім ні. Я просто думаю, що оскільки ви її вже знаєте, на вас не чекають ніякі розчарування з її боку. Ви нічим не ризикуєте.

Вона знаходила в собі якесь дивне і незрозуміле задоволення дражнити його.

– Я зовсім не жартую, – сказала вона з наївним виразом обличчям. – Обираючи іншу, ви б могли зазнати нових несподіванок. А крім того, нова обраниця випадково