Читати книгу - "Гра престолів"

— Там, звідки ти родом, мабуть, тепліше.

— Сніг я вперше побачив минулого місяця. Ми саме перетинали кургани... ми — тобто я і батькові вояки, які супроводжували мене на північ... і з неба почало падати щось біле, наче м’який дощ. Спершу мені це здалося прегарним, але сніг усе не вщухав, і нарешті я промерз до кісток. У вояків на бородах і на плечах поналипав сніг, який усе не припинявся. Я боявся, що цьому взагалі не буде кінця.

Джон усміхнувся.

Над ними нависла Стіна, слабко поблискуючи у світлі півмісяця. Угорі на небі чітко і ясно горіли зірки.

— Мене змусять туди піднятися? — запитав Сем. Він глянув на височенні дерев’яні сходи — й обличчя його скисло, як молоко.— Я помру, якщо доведеться дертися аж туди.

— Тут є коловорот,— показав Джон.— Можна виїхати нагору в клітці.

Семвел Тарлі шморгнув носом.

— Не люблю висоти.

Це було вже занадто. Джон, не вірячи власним вухам, нахмурився.

— Ти що, боїшся всього?! — запитав він.— Я не розумію. Якщо ти справді такий боягуз, то чого ти тут? Навіщо боягузу записуватися в Нічну варту?

Довгу мить Семвел Тарлі дивився на нього, а тоді його кругле обличчя мовби спласло. Сівши на приморожену землю, він заридав, задихаючись і здригаючись усім тілом. Джонові нічого не лишалося, як дивитися на це. Як снігопаду в степу, здавалося, сльозам не буде кінця-краю.

А от Привид знав, що робити. Беззвучний як тінь, білий деривовк наблизився до Семвела Тарлі й заходився злизувати з його обличчя теплі сльози. Товстун злякано скрикнув... і дивовижним чином його схлипи перетворилися на регіт.

Джон Сноу засміявся разом з ним. А потім вони сиділи на закрижанілій землі, кутаючись у плащі, а між ними сидів Привид. Джон розповідав, як вони з Робом наскочили у снігу на новонароджених вовченят. Здавалося, це було тисячу років тому. Незабаром він піймав себе на тому, що розповідає про Вічнозим.

— Іноді він мені сниться,— казав він.— Я йду довгим порожнім коридором. Голос мій відлунює від стін, але ніхто не озивається, отож я пришвидшую крок, відчиняю двері, кличу імена. Не знаю навіть, кого я шукаю. Дуже часто батька, а іноді Роба, або сестричку Арію, або дядька.

Думка про Бенджена Старка засмутила його: дядько й досі не повернувся. Сер Джеремі Рикер двічі прочісував ліс, і Кворин Піврукий шукав біля Тінявої вежі, однак вони не знайшли нічого, якщо не рахувати кількох міток на деревах, якими дядько позначав свій шлях. У горах на північному заході мітки несподівано урвалися, і всі сліди Бена Старка зникли.

— А вві сні тобі вдається знайти бодай когось? — запитав Сем.

— Нікого,— похитав головою Джон.— Замок завжди порожній.

Він іще нікому не розповідав свій сон і не розумів, навіщо зараз ділиться з Семом, однак чомусь йому було приємно отак розмовляти.

— Навіть круків у гайвороннику немає, а у стайнях повно кісток. І це завжди мене лякає. Тоді я починаю бігти, шарпаю двері, деруся сходами на вежу, перестрибуючи по три сходинки, гукаючи бодай когось, усе одно кого. А далі опиняюся перед дверима у крипту. Усередині чорним-чорно, тільки видно спіральні сходи вниз. Звідкись я знаю, що мені потрібно спуститися, але не хочу. Я боюся того, що чекає на мене внизу. Там давні королі зими сидять на своїх тронах; на колінах у них мечі, а біля ніг — кам’яні деривовки, але не через них мені лячно. Я кричу, що я не Старк, що тут мені не місце, але не допомагає: мені все одно доводиться спускатися, тож я йду вниз, тримаючись стіни, адже не маю смолоскипа, щоб освітити дорогу. Стає дедалі темніше, й мені хочеться заверещати,— засоромлено нахмурився він.— І в цю мить я завжди прокидаюся...

...прокидається, тремтячи в темряві своєї келії, у холодному поту. Тоді до нього стрибає Привид, і його тепло втішає так само, як і світанок. І Джон, притиснувшись обличчям до кудлатого білого хутра свого деривовка, знову засинає.

— А тобі сниться Сурмосхил? — запитав Джон.

— Ні,— твердо стиснув вуста Сем.— Я його ненавидів.

Він замислено чухав Привида за вухом, і Джон не порушував мовчанки. Чимало часу минуло, перш ніж Семвел Тарлі заговорив, і Джон, мовчки вислухавши його, дізнався, яким чином боягуз — за власним зізнанням — опинився на Стіні.

Тарлі — давня й шановна фамілія, прапороносці Мейса Тайрела, лорда Небосаду й хранителя Півдня. Сем, первісток лорда Рендила Тарлі, мав успадкувати багаті землі, міцну фортецю і легендарний дворучний меч під назвою Серцезгуб, викуваний з валірійської криці, який передавався від батька до сина вже близько п’ятиста років.

Та хай би як пишався лорд-батько народженням Семвела, від гордості його швидко не лишилося й сліду, бо хлопчик ріс пухкеньким, м’якосердим і дивакуватим. Сем любив музику й сам складав пісні, любив одягати м’які оксамити й гратися на кухні поряд з кухарями, вдихати насичені аромати й цупити лимонні тістечка й чорничні пироги. Він обожнював книжки, кошенят і танці — хай який був незграбний. А от від вигляду крові його нудило, а коли він бачив, як ріжуть курку, не міг стримати сліз. Дюжина військових інструкторів пройшла через Сурмосхил, силкуючись зробити з Семвела лицаря, як мріяв його батько. Хлопця кляли й кулачили, він гибів і голодував. Один з інструкторів навіть примушував його спати в кольчузі, щоб зробити войовничішим. Інший вбрав його в материн одяг і прогнав крізь замковий двір, щоб від сорому хлопець трохи змужнів. Але той лише товстів і більше лякався, аж поки розчарування лорда Рендила не перетворилося спершу на злість, а тоді на ненависть.

— Одного разу,— зізнався Сем, стишуючи голос до шепоту,— до замку приїхали двоє — ворожбити з Карта, білошкірі та з синіми губами. Зарізавши тура, вони примусили мене скупатися в гарячій крові, але від цього я не став хоробрим, як вони обіцяли. Мене тільки знудило. Батько звелів їх відбатожити.

Нарешті після трьох дівчат поспіль леді Тарлі народила лорду-чоловікові другого сина. Відтоді лорд Рендил не звертав на Сема уваги, присвячуючи весь свій час молодшому хлопцеві — запальному й міцному малюку, який значно більше відповідав батьковим запитам. Кілька років Сем мирно провів за своїми книжками й музикою.

Аж поки на світанку на його чотирнадцяті іменини він, прокинувшись, не виявив, що його кінь уже осідланий