Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Око ґолема, Джонатан Страуд 📚 - Українською

Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Око ґолема" автора Джонатан Страуд. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 81 82 83 ... 136
Перейти на сторінку:
назад — до входу, й по шкірі в неї пробігав мороз, а уява малювала найстрахітливіші картини. До цієї тривоги додавалося ще й розчарування. Ніколи ще її мрія — повалити чарівників і повернути владу простолюду — не була такою далекою від того, що коїли пан Пенніфізер та його спільники! І які неоковирні були їхні дії! Відверта жадібність її товаришів, розчервоніле й спітніле обличчя старого ватажка, брязкіт коштовних речей у розкритих рюкзаках — усе це зненацька здалося їй безмежно бридким. Насправді Спротив — просто банда злодіїв та розкрадачів могил, і вона, Кіті — одна з них!

— Кіті! Сюди!

Стенлі з Ніком наповнили свої рюкзаки і відійшли вбік. Настала її черга. Кіті наблизилася до пана Пенніфізера. Той нахилився глибше, ніж досі, його плечі й голова зникли всередині саркофага. Він на мить виринув, передав їй маленьку поховальну урну й горщик, оздоблений зміїною головою, і нахилився знову.

— Ось! — його голос віддався дивним відлунням усередині саркофага. — Бери плащ... І посох теж. Це все для добродійника пана Гопкінса, який... о-ох! — так чудово допоміг нам. Ні, звідси не дотягтися... Стенлі, подайте мені, будь ласка, оті речі!

Кіті взяла посох і запхала плащ на самісіньке дно рюкзака, злегка здригнувшись від дотику до холодної й трохи засмальцьованої матерії. Вона бачила, як Стенлі підібрався до краю саркофага й перехилився всередину — його ноги майнули в повітрі. Пан Пенніфізер, що стояв навпроти, притулився до стіни, витираючи лоба.

— Залишилося кілька дрібниць, — пропихкотів він. — А тоді ми... Хай тобі дідько, хлопче! Невже не можна бути обачнішим?

Стенлі — мабуть, із надмірного завзяття — втратив рівновагу й перекинувся до саркофага, впустивши свій ліхтар на підлогу.

Долинув глухий удар.

— Дурню! Якщо ти що-небудь розіб’єш...

Пан Пенніфізер нахилився над саркофагом, та не побачив нічого: там було темно. Чути було тільки шурхіт — Стенлі незграбно вовтузився всередині.

— Вилазь. Тільки обережно! Не зачепи кришталеву кулю!

Кіті підняла з підлоги ліхтар, пошепки лаючи бовдура Стенлі. Він завжди був роззявою, але отак упасти в саркофаг — це занадто навіть для нього. Перебравшись через розбите віко, вона підняла ліхтар над саркофагом, але тут-таки відсахнулася — так раптово й хутко визирнула звідти голова Стенлі. Кашкет сповз йому на обличчя, геть затуливши очі.

— Гоп! — вигукнув він огидним пискливим голосом. — Який я незграба!

Кіті аж кров закипіла в серці:

— Що це за витівки? Ми ж тут не бавимось!

— Мерщій, Стенлі! — вигукнув пан Пенніфізер.

— О, пробачте. Пробачте!

Одначе Стенлі, здавалося, аж ніяк не почувався винним. Він навіть не поправив кашкет і вилазити з саркофага не квапився.

Пана Пенніфізера це вже розсердило.

— Ану вилазь, хлопче, — гукнув він, — бо скуштуєш мого ціпка!

— Вилазити? О, залюбки!

Голова Стенлі загойдалась туди-сюди, ніби під музику, яку було чути лише йому самому. Потім, на превеликий подив Кіті, голова зникла й за хвилину виринула знову. Здавалося, що хлопця це тішило, наче малу дитину: він повторював цю витівку, невиразно регочучи й бурмочучи.

— Ось ви мене бачите! — верещав він з-під кашкета. — А ось — не бачите!

— Хлопець збожеволів, — сказав пан Пенніфізер.

— Вилазь негайно, Стенлі! — промовила Кіті вже іншим голосом. їй зненацька шалено тьохнуло серце.

— То я Стенлі? — перепитала голова. — Стенлі... А що, мені пасує! Старе поважне британське ім’я. Пан Ґ. був би задоволений!

Фред тепер стояв поруч із Кіті.

— Агов... — він незвично завагався. — А чого це в нього так змінився голос?

Голова завмерла, а потім кокетливо похилилася набік.

— Еге ж, — обізвалась вона. — Справді цікаво! І хто ж угадає перший?

Кіті поволі позадкувала. Фред мав рацію. Цей голос аж ніяк не нагадував Стенлі.

— Тільки не думай тікати, дівчатко! — голова шалено загойдалася. — Тільки клопоту наробиш. Ану, подивлюсь на вас ближче!

З саркофага з'явилась кощава рука, що стриміла з ветхого чорного рукава. Голова знову схилилася набік. Висохлі пальці обережно зняли кашкет з обличчя й начепили його на голову набакир.

— Отак буде краще! — промовив голос. — Тепер нам чітко видно один одного!

Під кашкетом блиснуло золотом обличчя, яке не було обличчям Стенлі. Довкола стирчали пасма сивого волосся.

Енн зойкнула й кинулася до сходів. Голова здивовано здригнулась:

— От нахаба! Ми ще навіть не познайомились!

Кощава рука майнула до саркофага, щось звідти витягла й пожбурила навздогін Енн. Кришталева куля з гуркотом упала біля підніжжя сходів і покотилася назустріч утікачці. Енн заверещала й розтяглася на підлозі.

Усі бачили, як куля пролетіла в повітрі. Бачили, як вона впала. Тепер усі поволі обернулися назад до саркофага, з якого щось піднімалося — ліниво, незграбно, клацаючи кістками. Нарешті воно випросталось, огорнуте пітьмою, обтрусило з сурдута порох і забурмотіло, мов стара баба:

— Тільки погляньте, який тут бруд! Пана Ґ. це вкрай засмутило б. Та ще й черва проїла його білизну! Всюди, куди не світить сонце, самісінькі діри!

Істота раптом нахилилася, простягла руку й підхопила довгими висохлими пальцями ліхтар, що лежав на підлозі біля саркофага. Тоді підняла його, мов нічний сторож, і по черзі оглянула спотворені зі страху обличчя. Шийні хребці тріщали, коли череп обертався, й золота посмертна маска сяяла з-під вінця довгого сивого волосся.

— Отже...

Голос, що лунав з-під маски, не мав постійного тону. Він змінювався з кожним звуком, стаючи то по-дитячому пискливим, то басовитим і хрипким, то чоловічим, то жіночим, то гаркаючи по-ведмежому. Чи то істота ніяк не могла обрати щось одне, чи просто тішилася різноманіттям.

— Отже... — повторила вона. — Ви всі тут. П’ять самотніх душ, глибоко під землею, й тікати нема куди. Ну, то як вас звуть?

Кіті, Фред і Нік застигли на півдороги до залізних ґрат. Пан Пенніфізер стояв ще далі — він притулився до стіни над кам’яною полицею. Найближче до сходів була Енн, та вона лише мовчки схлипувала, лежачи на підлозі. Ніхто з них не міг примусити себе відповісти.

— Ну ж бо відповідайте! — золота маска схилилася набік. — Я намагаюся бути дружнім до вас! А це велика ласка з мого боку, якщо врахувати, що я тільки-но прокинувся й виявив, що в моїх речах порпається усміхнений дурник у завеликому кашкеті. Ба більше — гляньте, що сталося з моїм поховальним убранням! Це все він пороздирав, поки

1 ... 81 82 83 ... 136
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Око ґолема, Джонатан Страуд», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Око ґолема, Джонатан Страуд"