Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— Наталіє Володимирівно, чим я можу вам допомогти? 

Вона відповіла відразу — у повітрі ще не встиг віддзвеніти знак питання. 

— Спуститися зі мною в метро. Мені треба вам дещо показати. 

Наталя Володимирівна рішуче встала, не даючи йому часу на роздуми, вийняла звідкись коричневу кашемірову хустку і пов’язала її на голову. 

* * * 

Наталя Володимирівна притулила проїзний до турнікету, той видав схвальний писк. 

— Президентам країни проїзд безкоштовний, та я не впевнена, що ви прихопили посвідчення, — вона махнула рукою, пропускаючи Едема вперед. 

Він підняв над турнікетом ціпка, стараючись нікого ним не зачепити, дочекався Наталю Володимирівну, взяв її під руку, і вони ступили на ескалатор. 

— Що ми тут шукаємо? — Едем знав, що відповіді все одно не буде. 

— Після того, як не стало Колі, я буваю тут двічі на день, — сказала Наталя Володимирівна. 

Щоб потрапити сюди, Едему довелося пережити серйозну дискусію з начальником своєї охорони, який стверджував, що не може наражати главу держави на таку небезпеку. Тоді Едем позичив у президентського водія темні окуляри і дав зрозуміти, що найкращим маскуванням для голови держави буде, якщо він спуститься зі старенькою в метро як звичайний чоловік. Мовляв, я доживаю останні тижні на посту, тому замах на мене вже нікому не потрібен. Власне, він був переконаний, що все так і є. 

Вони спустилися на станцію Сирець. Міркування Едема виявилися правильними: він упіймав лише кілька поглядів, повних сумніву, але ніхто не намагався знімати їх на телефон, — отже, маскування без маскування вдалося. 

Запах сирості та креозоту враз перетворив його знову на хлопчиська, який одного дня опинився у великому місті — і злився з ним в одне ціле. Поручень, що рухається швидше за ескалатор. Шахова підлога й величезні літери назви станції. Пасажири, що після клацання дверей вириваються з вагонів, як іподромні коні зі стартових боксів. Теплий натовп, що несе недосвідченого мандрівника до потрібного переходу… 

— Треба проїхати лише одну зупинку, — сказала Наталя Володимирівна. Сирець — кінцева й, мабуть, наймалолюдніша станція на Правому березі. Певно, тому вони саме тут. Те, що хотіла показати Наталя Володимирівна, не залежало від станції метро. 

Вони підійшли до краю перону. Кілька охоронців розосередилися віддалік, час від часу кидаючи погляди на об’єкт номер один. Людей на пероні ставало все більше, і охоронці відповідно скорочували відстань між собою і президентом. 

— Дивно, але ж немає нікого більш впливового, ніж учитель. І водночас менш впливового. Ми сіємо насіння в розум і душу, коли ж сад розцвітає буйним цвітом, ми вже давно стаємо частиною минулого, фотографією в альбомі, яку дістають двічі на рік: на День учителя й на день зустрічі випускників, — Наталя Володимирівна говорила це без жодного докору, просто констатувала, наче знайомила з відомою економічною теорією. 

— Я би посперечався щодо впливу. Адже є ще посада президента, який доживає останні дні в своєму кріслі, — парирував Едем. 

Він сподівався викликати в Наталі Володимирівни посмішку, але даремно. 

Вона ступила ближче до краю перону, й Едема раптом осяяла страшна підозра: невже вона розіграла всю цю виставу заради того, щоб у присутності колишнього студента кинутися під потяг? Намагаючись не видати хвилювання, Едем делікатно взяв пані Наталю під лікоть і відвів на порожню дерев’яну лавку. 

Заспокоївся він лише тоді, коли жінка присіла. 

— Може, ви й не правитимете надалі країною, зате ви зберегли себе — попри мідні труби. А хіба не це головне? 

На мить перед Едемом мелькнув спогад про щасливе обличчя Рідчука, коли той дивився на літак, що йшов на посадку. 

— Іноді спроба зберегти себе — це егоїзм, — сказав Едем. — Як бути, якщо на одному кінці гойдалки — твої принципи, а на другому — благополуччя твоїх близьких? Чи можна грюкнути дверима й піти геть із чистими руками, якщо вдома тебе чекатиме погасле вогнище й очі голодних дітей? 

Порив вітру вихопився з тунелю, але, поки докотився до них, розгубив увесь свій запал. Із печери визирнули два ока, і механічний дракон із ревом почав наближатися до них. 

Один із охоронців став перед президентом. Едем дочекався, поки потяг спиниться, і тільки потім подав Наталі Володимирівні руку. 

Вони зайшли у вагон. 

— Іноді вибір… — почав було Едем, усадивши супутницю в центрі довгого сидіння й умостившись поруч, але Наталя Володимирівна владно зупинила його: 

— Зараз ми рушимо. 

Едем акуратно відпустив її долоню. 

Пасажир із заляпаною сумкою обрав собі місце поруч із президентом і його колишньою викладачкою, та раптом спіткнувся об погляд охоронця — і після секундного вагання вирішив розташуватися деінде. 

— Я вже не можу бачити, — сказала Наталя Володимирівна. — Не можу глянути на фото єдиного сина. Звісно, я пам’ятаю кожну його зморшку, кожен нахил голови, кожен помах рукою при ходьбі. Спогади, а не знання — моя найвища цінність. Але організм — штука ненадійна. Учора він позбавив мене зору, а завтра може позбавити й пам’яті. Тому мій найбільший страх… 

Її тілом пробігла дрож — від маківки до кінчиків пальців, перескочила на сидіння, розхитала вагон і полетіла рейками, передаючи страх пасажирам інших поїздів. 

— Мій найбільший страх — одного ранку прокинутися й не згадати обличчя мого Миколки. Усе, що я можу, — це згадувати й слухати. Тому я й спускаюся сюди двічі на день — у будні, свята й вихідні. Щоб почути його голос. Це все, що мені зосталося. 

Голос? Едем затамував подих, вслухаючись у життя метро: кроки по вагонах, гуркіт валізи, баси в навушниках хлопця з дредами, неголосні розмови… 

Зашурхотів динамік. 

«Обережно, двері зачиняються. Напрямок руху — станція Червоний хутір. Наступна станція — Дорогожичі», — оголосив диктор. 

Наталя Володимирівна заплющила очі. Двері вискнули гумовими яснами — і Едем усе зрозумів. 

Цей голос, який оголошує станції, — і є її Миколка. Актор помер, але начитані ним назви станцій залишилися. 

І незряча мати двічі на день спускається в метро, щоб почути голос свого сина. Щоб заспокоїтись: ні, його обличчя нікуди не щезло. Ось воно — постає перед очима щоразу, як оголошують наступну станцію. 

Сталевий вітер метро вривався у вагон через прочинені вікна, і Едем підставив обличчя холодному струменю. 

Коли Наталя Володимирівна заговорила, Едем не зразу