Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Його запах я впізнала раніше, ніж побачила його самого: розкопана земля, ладан, цвіль. Запах могили. Коли Аппарат вийшов із затінку, я здійняла руки. Священник мав точнісінько такий вигляд, яким я запам’ятала його, ту саму жорстку, мов дріт, чорну бороду і безжальний погляд. Він був у коричневій рясі, що відповідала його санові, та королівський подвійний орел з неї зник, натомість на грудях з’явилося вигаптуване золотою ниткою сонце.

— Ані руш, — попередила я.

Він низько вклонився.

— Аліно Старкова, Соль Королево. Я не збираюся тобі на­шкодити.

— Де Тамара? Якщо з нею щось станеться…

— З твоїми вартовими нічого не станеться, але я благаю тебе вислухати мене.

— Чого ти хочеш? Звідки дізнався, що я буду тут?

— Віряни є всюди, Соль Королево.

— Не називай мене так!

— Твоя священна армія щодня більшає, обіцяне тобою світло приваблює людей. Вони лише чекають, щоб ти повела їх уперед.

— Моя армія? Я бачила прочан, що влаштували табір під міськими мурами: бідні, слабкі, голодні, всі розпачливо чекають на крихту надії, якою ти їх годуєш.

— Але є й інші. Солдати.

— Чергові люди, котрі вважають мене Святою, тому що ти збрехав їм?

— Це не брехня, Аліно Старкова. Ти — Донька Керамзіна, Воскресла у Зморшці.

— Я не помирала! — розлючено кинула я. — Я вижила, тому що втекла від Дарклінґа і вбила цілий скіф солдатів і гриш, аби зробити це. Ти розповідав про це своїм послідовникам?

— Твій народ страждає. Лише ти можеш наблизити світанок нової ери, освяченої вогнем.

Погляд у нього був шалений, очі зробилися такими чорними, що не було видно зіниць. Невже це божевілля було справжнім чи просто частиною якоїсь вигадливої вистави?

— І хто керуватиме цією новою ерою?

— Звичайно, ти. Соль Королева, Санта-Аліна.

— А ти станеш моєю правою рукою? Я прочитала книжечку, яку ти мені дав. Святі довго не живуть.

— Ходи зі мною, Аліно Старкова.

— Нікуди я з тобою не піду.

— Ти поки недостатньо сильна, щоб стати на герць із Дарклінґом. А я можу це змінити.

Я застигла.

— Розкажи, що тобі відомо.

— Приєднайся до мене, і тобі відкриється все.

Я наблизилася до священника, з подивом відчувши, як пульсують у мені голод і лють.

— Де жар-птиця?

Я очікувала, що він відповість із подивом, мовляв, нічого не знає. Натомість Аппарат усміхнувся, продемонструвавши чорні ясна і криві покручені зуби.

— Розповідай, священнику, — наказала я, — інакше розітну тебе простісінько тут, а твої послідовники можуть спробувати помолитися, щоб знову зібрати тебе докупи.

Я перелякано збагнула, що мої слова щирі. Священник уперше занервував. «Добре». Невже він сподівався отримати ручну Святу?

Аппарат здійняв руки, намагаючись умиротворити мене.

— Не знаю, — відповів він. — Присягаюся. Та Дарклінґ, покидаючи палац, не знав, що більше не побачить його. Він залишив там чимало коштовностей, речей, які люди давно вважали знищеними.

Я знову відчула гострий напад голоду.

— Щоденники Морозова? Вони в тебе?

— Ходи зі мною, Аліно Старкова. У мене є глибоко заховані таємниці.

Невже він казав правду? Чи, може, відведе мене прямісінько до Дарклінґа?

— Аліно! — з протилежного боку живоплоту пролунав Малів голос.

— Я тут! — відгукнулася.

Мал увірвався на подвір’я з витягнутим пістолем. Просто позаду нього бігла Тамара. Вона загубила одну з сокир, а мантія була в крові.

Аппарат розвернувся, змахнувши запліснявілою рясою, і зник між кущами.

— Зажди! — крикнула я, кидаючись навздогін.

Тамара промчала повз мене з розлюченим ревом і пірнула в зарості, щоб наздогнати священника.

— Він потрібен мені живим! — крикнула я у спину дівчині.

— З тобою все гаразд? — захекано поцікавився Мал, порівнявшись зі мною.

Я схопила його за рукав.

— Мале, думаю, в нього є щоденники Морозова.

— Він тебе поранив?

— Я можу впоратися зі старим священником, — нетерпляче кинула я. — Ти чув, що я сказала?

Хлопець позадкував:

— Так, я тебе почув. Думав, що ти була в небезпеці.

— Не була. Я…

Та до нас уже поспішала Тамара з розчарованим виразом обличчя.

— Не розумію, — вона похитала головою. — Він був там, а потім просто зник.

— Усі Святі, — вилаялася я.

Дівчина похнюпилася.