Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

— Батьку Вітшенк, ми про все подбаємо, я обіцяю.

Ред подивився на неї і заспокоївся. Усі вирішили промовчати про те, що у Нори немає навіть власної електронної скриньки.

— Це просто чудово, — із сарказмом сказала Дженні, звертаючись до Денні. Вона вже зняла рукавиці і поклала їх біля тарілки. — Ти з’являєшся і зникаєш, коли тобі заманеться — усе як наш пан забажає. Ми всі красно дякуємо, що ти побув із нами так довго. І ми неймовірно щасливі від того, що ти дозволив нам насолоджуватися твоєю присутністю.

— Блудний син, — спокійно промовила Нора і всміхнулася сину Піту, — правда ж?

Але Піт думав про ураган.

— Дядьку Денні, а раптом ураган тебе підніме і забере, як ту злу сусідку із книжки «Чарівник країни Оз»? Як думаєш, таке може статися? — запитав Піт.

— Усе може бути, — сказав Денні, взяв булочку і весело підкинув її перед тим, як покласти собі на тарілку.

У неділю небо затягнуло зловісними хмарами, що нікого і не дивувало. Навіть якщо ураган не зачепить їхній регіон, усе ж можливий дощ і сильний вітер, і, як наслідок, відключення електрики у місті. Тож поки погода не погіршилася, Дженні та Аманда привезли у будинок своїх чоловіків, щоб вони забрали важкі речі, а потім Аманда завезла хлопців і їхнього собаку до себе додому, щоб вони не заважали. Дженні мала відвезти Реда у його нову квартиру разом із кухонним приладдям і потім допомогти йому влаштуватися. Реду зовсім не потрібно було спостерігати за остаточним розбиранням будинку. Але він усе відтягував свій від’їзд: зазвичай намагався не вередувати, але сьогодні почав вимагати яєчню, хоча яйця вже поклали у сумку-холодильник, а пательня була на дні коробки.

— Тату… — хотів заперечити Стім, але Нора його зупинила.

— Нічого страшного, я швидко приготую.

А потім Ред дуже довго їв. Дженні довелося чекати, приховуючи роздратування, і дивитися, як батько повільно, шматочок за шматочком, кладе виделкою у рот яєчню і задумливо жує, спостерігаючи за Стімом і обома Г’ю, які переносили його коробки з вітальні у машину Дженні.

— Вона постійно каже, що мусила зрозуміти, яка я людина, коли дізналася, що я не сортую сміття, — жалівся Г’ю Стіму. — Цікаво, а що мусив подумати про неї я, коли вона написала таку записку?

Дженні дзенькнула ключами.

— Тату, — нетерпляче сказала вона, — нам час їхати.

— Минулої ночі мені приснилося, що будинок згорів, — сказав Ред.

— Що? Цей будинок?

— Я бачив голі балки і стійки, яких не бачив відтоді, як батько його будував.

— Що ж, — сказала Дженні і повернулася до Нори з болісною гримасою. — Цілком зрозуміло, чому, — і запитала: «Денні нормально поїхав?».

— Ні, — відповів Ред, — він ще у ліжку.

— У ліжку?

— Я постукала до нього трохи раніше, і він сказав, що прокинувся. Може, знову заснув, — сказала Нора.

— Йому ж так не терпілося поїхати звідси першим!

— Та заспокойся, — сказав Денні, — я вже встав.

Він стояв у дверях одягнений у куртку, на обох плечах висіло по спортивній сумці, третя лежала біля ніг. — Доброго ранку всім.

— Нарешті, — сказала Дженні.

— Бачу, дощу поки немає.

— Нам пощастило, — відповіла Дженні, — я думала, ти поспішаєш.

— Я проспав.

— І запізнився на потяг?

— Ні, ще є час, — Денні глянув на батька, який зосереджено колупався у яєчні. — Тату, як ти почуваєшся?

— Добре.

— Хвилюєшся через переїзд?

— Ні.

— Хочеш кави? — запропонувала Нора.

— Дякую, я куплю на станції, — відповів Денні. Він почекав хвилину. — То мені викликати таксі, чи як?

Він дивився на Дженні, але відповіла Нора:

— Я можу тебе відвезти.

— Здається, ти дуже зайнята, — сказав Денні і знову подивився на Дженні.

— А я не можу. Моя машина повністю завантажена, — нервово відповіла Дженні.

— Мені не складно, — сказала Нора.

— Готовий, тату? — ще раз запитала Дженні.

— Це якось неправильно — взяти і поїхати, залишивши на хлопців усю роботу, — Ред відклав виделку і витер обличчя серветкою.

— Але нас чекає купа роботи у твоєму новому домі. Ніхто, крім тебе, не скаже, куди покласти твої шпателі.

— Чи мені не байдуже, де вони лежатимуть? — занадто голосно відказав Ред. Але все-таки піднявся зі стільця. Нора поцілувала свекра у щоку.

— Побачимося ввечері, — сказала вона. — Не забудьте, ви обіцяли прийти до нас сьогодні на вечерю.

— Я пам’ятаю, — відповів Ред, зняв куртку зі стільця і почав одягатися. Раптом зупинився і повернувся до Денні:

— Слухай, а той хлопець з валторною — то була твоя робота?

— Що? — здивувався Денні.

— Це ти тоді все влаштував? Уявляю собі: ти платиш йому купу грошей, він вмикає музику, і всі ми починаємо сумувати за тобою.

— Тату, я не розумію, про що ти?

Ред посміхнувся сам до себе і похитав головою.

— Так, це справді було б божевіллям, — сказав Ред. — І все таки, хіба часто зустрінеш накачаних хлопців у спортивних майках, які слухають у машині класичну музику?

Денні здивовано подивився на Дженні, але вона ніяк не відреагувала.

— Ти все забрав, тату? — запитала вона.

— Ні, — відповів Ред, — але решту привезуть.

Потім він підійшов до Денні і поклав руку йому на спину: чи то обійняв, чи то поплескав.

— Щасливої тобі дороги, сину.

— Дякую, — відповів Денні, — сподіваюся, тобі сподобається у новій квартирі.

— Ага, я теж.

Ред вийшов з їдальні разом із Дженні та Норою. Денні підняв сумку і вийшов за ними.

— Побачимося, — сказав Ред обом Г’ю у коридорі. Вони саме поверталися до будинку з порожніми руками.

— Ви вже зараз їдете чи я встигну покласти ще одну коробку? — запитав у Дженні чоловік.

— Та ні, віднесеш уже у вантажівку, — сказала вона. — Я хочу якомога швидше поїхати.

Дженні поспішила за батьком, наче хвилювалася, що він утече. Разом вони продерлися крізь марлевих привидів на ґанку. Стім почекав, поки вони пройдуть.

— Ми приїдемо за годину, — сказав він Реду, але батько не відповів.

На останній сходинці Ред зупинився і обернувся, щоб поглянути на будинок.

— Насправді то був не зовсім сон, — сказав Ред.

— Ти про що, тату? — запитала Дженні.

— Коли мені приснилося, що будинок згорів, то був несправжній сон. Скоріше, просто одна з картинок, що блимають перед очима, коли ти засинаєш. Я лежав у ліжку, і раптом з’явилася ця картинка, зі згорілим каркасом. Але потім я подумав: «Ні, ні, не треба про це думати. З будинком усе буде гаразд і без нас».

— Так, тату, усе буде добре, — сказала Дженні.

Ред повернувся і пішов кам’яною доріжкою, а Дженні почекала Денні з Норою. Коли з будинку вийшов Денні, вона потягнулася до нього через усі сумки, обійняла і сказала:

— Попрощайся з будинком, Денні.

— Прощавай, будинку, — сказав той.

* * *

— Востаннє я пропустила