Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

Вчора, під час, коли Наст йшов з роботи, чорний товстий телефон з антеною заволав свою неприємну мелодію вперше за дуже довгий час.

– Так, – впевнено відповів на дзвінок Яковенко. Він добре знав, хто телефонує. Нервовості, яка була на початку спілкування з цією людиною, зараз у хлопця не було зовсім.

– Ти готовий до справжнього завдання? – запитав його голос на іншому кінці.

– Ви знаєте, хто мене цікавить, – продовжував тиснути на своєму Наст.

– Юрій Волков буде нейтралізований при виконанні цього завдання. Я питаю тебе… ти готовий? Ризик великий, але це може змінити хід війни.

– Я вас слухаю, пане майоре, – притиснув Наст слухавку до вуха.

– Ти пам'ятаєш де працював твій батько?

– Так.

– Вони більше не соромляться – видобувають у промислових масштабах наші алмази.

– Де воно, де це місце? – схвильовано почав питати в ма-

йора Наст.

– Не перебивай! – суворо продовжив той. – Ти знаєш, чому на цьому виробництві був твій батько?

– Через підземні води.

– А більш детально він розповідав?

Наст пригадав про озеро, та віддалено пригадав про якісь негаразди, що були при плануванні шахт. Віктор постійно нервував через це, тому Наст скоріш запам’ятав емоції, зв’язані з цим містом, аніж факти.

– Ну, там озеро було… підземне.

– Він більше нічого не казав тобі? – здивувався майор і Наст, схвильований, що той відмовить йому у завданні, збрехав.

– Казав, чого ж не казав.

– То ти знаєш, де це… тонке місце?

– Е‑е… так, – дуже невпевнено продовжив Яковенко, навіть не уявляючи, про що питає Калиниченко. Останні спогади про це секретне виробництво були вже так далеко в минулому, що Наст слабко пам’ятав хоча б щось із їхніх із батьком розмов.

– Ти вже зрозумів, що повинен зробити?

– Якщо чесно, ні, – примружив брова Наст – хоча б в чомусь він повинен був зізнатись, щоб зрозуміти, що від нього хоче майор.

– Бу-ум, – натякнув той, імітуючи звук вибуху. – Доведи справу Віктора до кінця.

– А‑а… і як це зробити? Що це дасть взагалі?

– Ти маєш багато питань, на які я не маю для тебе відповіді. Якщо ти хочеш допомогти Україні і вбити цього Волкова, то виконуй наказ і все буде.

– Добре, – погодився смиренно Наст.

– Скажу тобі чесно, синку… Не дивлячись на бездоганність твоїх минулих дій та операцій, це завдання тобі, скоріш за все, не під силу. Я б ніколи в здоровому глузді не прохав тебе про таке, але зараз в Лисичанськ та Сєвєродонецьк не можна в’їхати та виїхати. Саме тому, через неможливість використати наші професійні кадри, які змогли б зайти у тил супротивника, я знов питаю тебе про допомогу. Мені потрібен троянський кінь.

– Ми готові, пане майоре, – відповів Наст, розуміючи, що він зовсім не готовий для такого. Його серце калатало від усвідомлення відповідальності, дихання прискорювалося.

- 13 березня на залізничну станцію…

– Завтра?! – перебив Яковенко.

– Так… завтра… – трохи роздратовано підтвердив Калиниченко, – приїде потяг з озброєнням для російських військових. Тобі потрібно мати ультрафіолетову лампу і все. Там буде безліч ящиків «Zа родину» – посвіти на них ультрафіолетом та побачиш той, що потрібен тобі.

– А що всередині?

– Ударний дрон, дрон-камікадзе.

– А‑а… добре… то ми влучити дроном у тонке місце? – запитав Наст. Хлопець розумів, що він абсолютний нуль у цьому. Єдина надія була на Захара. Він, можливо, чисто теоретично, мав гадку, як користуватись цими дронами, тому що Наст і його друзі були, неначе Михайлович, який казав комп’юктер, замість комп’ютер.

– Так, саме так, я гадаю, Захар тобі допоможе із цим, він нещодавно дивився відео на цю тематику, тому він повинен знати, – видав майор, а Наст витріщив свої карі баньки. «Це що, він знає, що ми дивимося?!» – з острахом подумав він. «То всі ці: котик, пташка, мурзик, що відправляв він Лірі, Максим Володимирович теж бачив?». – А з проникненням на вокзал тобі допоможе Сава, якщо я не помиляюсь, це ж він там працю… – зробив паузу він, немов щось перевіряючи. – Так, він. Сава тобі допоможе. Тим паче це не центральний вокзал, а стара зупинка на півночі, майже на виїзді з міста.

– Добре-добре, так-так, – кивав і погоджувався Наст з розплющеними очима. Майор знав, де працює Сава, хоча той працював, зрозуміло що неофіційно. Він знав, таке враження, все про них, хоча Наст не міг зрозуміти яким чином.

– Іншим не кажи про операцію. Нікому. Йдіть удвох. Зброю не беріть – вона вас, у разі чого, тільки підставить.

– Добре, – погоджувався зі всім Наст, намагаючись не забути інформацію, яку вивалив на нього майор. – А о котрій прибуде потяг?

– Десята ранку.

– Зрозумів, – відповів Яковенко, після чого настала нервова тиша.

– Коли дрон буде на руках, зв’яжешся зі мною, я тобі надам мапу, за якою ти знайдеш кар’єр, – перервав тишу майор.

– Добре, – не замислюючись погодився Яковенко. «Невже так планується все в цих структурах?!» – трохи обурився він про себе, проте одразу ж охолонув: «А раптом він і думки читає?».

– Час обмежений, – знову перервав тишу Максим Володимирович.

– Тобто? – не зрозумів Наст.

– Якщо ви не зробите все до опівночі 15 березня, навіть не намагайтеся щось вдіяти – все марно.

– Чому?

– Ти досі не зрозумів, що я тобі не відповім на жодне питання, яке стосується проведення таких операцій. Ти – інструмент, не мозок. Інструмент не питає – він виконує свою функцію, це ясно?! – роздратовано запитав він.

– Так точно, пане майоре.

– От і добре, кінець зв’язку.

– Стривайте, давайте узагальнимо! – випалив Наст, але на іншому кінці були вже короткі гудки «піп-піп-піп» – майор кинув слухавку.

* Наступного дня

– Насте, кидай, кидай! – Рудий відкривався під пас, руками вказуючи на свої ноги, Захар біг вже зустрічати його, а маленький Тімурчик, наче цуцик, плутався під ногами і весело реготав.