Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— Гаразд.

— Тоді зараз видам рукавички і мішечок під квіти.

Рукавички сіли як друга шкіра, тільки більш щільна. А мішечок був більше схожий на контейнер, який мав горловину, що затягувалася тканиною і зав'язувалася мотузкою. Контейнер мені причепили на пояс на мотузці.

На гору довелося лізти без страховки. У них не було прокладеної траси. Потім уже в процесі зрозуміла, що ступила і не запитала як вони раніше діставали ці квіти. А то відчуття що мене розводять.

— Анхелю, ти що з глузду з'їхав? Навіщо ти її відправив за квітами? Хочеш, щоб убилася, як і решта.

Дуже обнадійлива розмова. А я поки лізу, оцінила стіну. Місць за які можна схопитися мінімум і ця траса одна з найскладніших у моєму житті. Чисте самогубство лізти без страховки. Ще й до потрібного виступу просто так не підберешся. Мені довелося піднятися на багато вище ще й обігнути його по дузі, а потім почати спускатися. Тут я і зірвалася, порода обсипалася і я на пузі поїхала по скелі, намагаючись зачепитися хоч за що не будь. А потім відчуття вільного польоту і я ледь встигла зачепитися за той виступ, до якого лізла. Внизу почувся добірний мат від полегшення, що я не вбилася.

— Ізо, я сподіваюся, ти підтягнутися хоч зможеш? — запитали в мене з низу.

Я зробила кілька разів вдих-видих і підтягнулася і забралася на виступ. А він менший, ніж здається знизу. Тут ледь є на чому сидіти. Подивившись униз, мені захотілося самій вилаятися. Я тепер просто не знаю як спускатися ще й так щоб не розбитися. Швидко зібрала всі квіти, що ростуть на цьому виступі, і ще раз оглянула скелю. Тепер уже з іншого боку від виступу, не там де я піднімалася.

— Обережно! — крикнув Міхель знизу.

Побачила як на мене летить величезний птах. Приблизно такі ж були на дикій планеті. Довелося встати на ноги й дістати кинджал. Виступ приблизно п'ятнадцять сантиметрів і пів метра в довжину. Один невірний рух і я полечу вниз. А тут ще й ця пташка, щоб її, вирішила на мене пополювати. Не на ту вирішила напасти. Сама на кого хочеш, можу пополювати. Трохи призігнула ноги в колінах і зручніше взяла кинджал у ліву руку. Не те щоб я була лівша. Але думка, що спала на думку, була трохи божевільною, як і моє життя за останній час.

Пташка то хотіла схопити мене лапами, а тут я схопила її за лапи. Вона полетіла від скелі і стала намагатися скинути мене. А я трохи підрізала їй крило, зовсім трохи. Так щоб вона не стрімголов упала, а то б ми вдвох розбилися. А так вона різко почала знижуватися.

— Стрибай! — крикнув Анхель.

Я сильніше різанула пташку і ми швидко приземлилися. Я її все ж відпустила і встигла згрупуватися і нормально приземлитися біля клітки з урсами. А пташка потрапила прямо в клітку. Зверху були великі отвори, адже урси вибратися не можуть і їм через верх їжу закидають. І мабуть деякі птахи так обманюються і теж залітають і гинуть. Як і та, що на мене напала. Урси миттю вилізли з непримітної нори в землі й накинулися на величезного птаха. За хвилину від пернатої ні чого не залишилося. Навіть пір'я.

— Ось через це я урс і не люблю.

— Тебе ніхто й не просить їх любити, — сказав Міхель, — але м'ясо в них ніжне.

— Швидше смердюче.

— У цих немає. Ми їх спочатку миємо і тоді вони не смердять під час готування. І шкіру теж потрібно знімати.

— Врахую.

— Ти ж не збираєшся повертатися на дику планету.

— Ні. Але про всяк випадок запам'ятаю.

— Ізо, ти пробач цього придурка. Ти не перша, кого він просить квіти дістати. Але перша хто не розбився.

— Решта загинули?

— Ні, на щастя, — винувато сказав Анхель, — але ноги переламали. А квіти справді дуже цінні й лікувальні. Кращі за ліки й ті спреї якими заліковують рани. Сама можеш переконатися.

— Я, на щастя, не поранена.

— На моєму братові можеш подивитися, це для нього квіточки.

Мене провели в інший намет. Метрів за двадцять від головного. Тут був свого роду медпункт. Кілька хлопців були поранені. І брат Анхеля найважче за всіх. Птахи його сильно пошматували.

— Скільки тобі вдалося квітів зібрати?

— Я не рахувала, але зібрала все, що там росли.

Усі, хто був у наметі, одразу пожвавилися. Виникло відчуття, що вони як дикі голодні коти, яких рибою подражнили. Віддала їм контейнер із квітами.

— Ізабелло, ти наша рятівниця! — сказав хлопець у білому халаті.

Зараз звернула увагу, що вони всі в цьому таборі приблизно від двадцяти п’яти до сорока років.

— Може було краще попросити щоб вам нормальні ліки привезли?

— А ти можеш? — запитав хлопець у білому халаті. — А то в нас скрутне спілкування із зовнішнім світом.

— Не бачу в цьому проблем. Тільки розберуся з одним питанням і поговорю з Антуаном. А вам цих квіточок на скільки вистачить?

— Вилікувати всім хлопцям заражені рани і ще багато залишиться.

— До речі, Анхелю, а ви не додумалися трасу прокласти зі страховкою, щоб більше ніхто не зривався?