Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

До мене підсів один із зустрічаючих, здається, це його собака. Вона, до речі, теж підійшла. Чоловік простягнув мені кухоль із чаєм.

— Я Анхель, а це неподобство Мел. Вона вперше прийняла чужинця. Мабуть ти справді одна і нас.

— У сенсі?

— Твій батько з цих місць.

Я здивовано втупилася на Анхеля.

— Твій батько ж Ранхель Норіх?

— Так, це і не секрет.

— Ти ж чула Міхеля, це твій батько розробив наш захист. Ти на нього дуже схожа зовні. За характером поки складно судити.

— А як тоді він опинився на Феті?

— Полетів шукати своє місце в цьому житті. Міхельє його краще знає. Казав, що твоєму батькові тут нудно було. Раніше сюди можна було замовити корабель і полетіти. Ніхто не знав про залижі іридію, крім нас. Та й зараз мало хто знає. А ті, хто знає, ретельно зберігають цю інформацію. А хто випадково дізнавався, і хотів нажитися тут гинуть.

Кілька хвилин ми мовчки пили чай. Цікавий смак.

— А що за чай?

— Травки місцеві. Не переживай ні хто тебе не отруїть.

— Ізабелло, підійди, — покликав Міхель.

Зайшла до нього в намет. Тут у них було щось на зразок штабу, різна техніка для стеження за небом над планетою. Міхель узяв мене за праву руку з пульсометром і запитав:

— Ізо, ти знала, що люди, які відправили тобі, працюють на Лістерів?

— Що?!

Із силою стиснула кулаки, нігті сильно впилися в долоні. Усередині піднялася лють.

— Спокійно, не нервуй.

— Я не нервую, я злюся! І в голову лізуть одні нецензурні слова... Там же Мартіна, Альфред...

— Хто це?

— Альфред мій хлопець. Мартіна та Олександром із синами Євгеном і Романом — королівська сім'я. Потрібно якось із ними зв'язатися.

— Тобі погрожували?

— Намагалися. Знала б, що від Лістера очі б видряпала, всім трьом.

Взяла планшет, набрала номер Альфреда, він мало ймовірно, що він був би в номері. Але у мене була надія. Номера Мартіни з чоловіком у мене не було.

Виклик залишився без відповіді. Зате одразу був вхідний від Антуана.

— Ізо, — почав він суворо — А ти в курсі, що ви вже маєте бути на Афоні?

— Справді? — здивувалася я.

— Так, ваш корабль поки що затримується з невідомих причин. Принаймні на Реміні не знають чому їхній військовий корабель досі не прилетів. Хоча вони може вдають, що не знають.

— Не на Реміні, часом, основний офіс Лістерів? — спокійно запитала я.

Антуан задумався на мить, потім кивнув.

— Тобі відома точна назва корабля, на якому ми летіли?

— Так.

— Чудово. Потрібно, щоб хтось із Афону, хто наближений до короля, почали турбуватися, чому королівська родина досі не прилетіла. І почали тріпати нерви військовим. Бо дехто з цього корабля працює на Лістерів і хоче отримати іридій. Міхель я правильно зрозуміла?

— Так.

— І я дуже сподіваюся, що це всього кілька людей і не з основної верхівки.

— Зрозумів. Піду, наведу шереху.

Я посміхнулася і побачила на тому боці екрана, як до офісу Антуана зайшла Настя з Антошкою на руках.

— Ти чого не вдома?

— Нудно.

Слідом влетів Єгор і одразу став вертіти головою, шукати щось цікаве.

— А він чому не в садку?

— Вигнали. Він розгромив майже всі іграшки і на нього сильно скаржаться нянечки і вихователька. Навіть не знаю чи варто вірити, бо вдома вони нічого не ламає.

Антуан швидко вимкнув відеозв'язок на планшеті.

— Це його донька?

— Племінниця, дочка його брата. Він часто каже, що не хоче дітей і нас йому з Настею вистачає просто вище голови.

— Поки він наводитиме шерех, я маю відповісти цим нехорошим людям.

Сказав Міхель із лукавою посмішкою, слова підбираючи явно спеціально.

— І що ви скажете?

— Що нехай прилітають, поговоримо, обговоримо деталі. Потрібно час потягнути.

Я кивнула, погоджуючись із Міхелем. Він показав жестом, що можу йти на вулицю. До мене підійшов задумливий Анхель.

— Ізо, а ти ж скелелазінням займалася?

— Так.

— Можеш залізти по цій горі трохи вгору, на ось той виступ, зібрати такі маленькі жовті квіточки.

— Навіщо?

— Вони добре загоюють рани, залишені місцевими хижими пташками.

— Це у вас тут єдиний спосіб лікування?

Чоловік знизав плечима і розвів руки мовляв що поробиш.