Читати книгу - "Безстрашність, Вікторія Хорошилова"

— А урси вам навіщо?

— Розводимо на м'ясо. Не переживайте, вони не втечуть. Можуть підкопати на п'ять метрів углиб і все далі там екран. А так їм вистачає, щоб собі нору зробити і там плодитися. Ви знали які вони плодовиті?

— Ні.

— У нас скоро обід, пригостимо вас.

— Обійдуся. Мене від них уже нудить.

— Вибач, а чого так?

— Та так надивилася, як вони людей умію розривати на частини і жерти.

На мене дивилися зі співчуттям. Міхель мені більше ні кого не представляв. Кинув тільки, що можу бути як удома, і що мене ні хто й пальцем не зачепить. Забрав у мене планшет і зник у наметі. А я поки що озирнулася. Табір як табір. Мені тут навіть подобається. Щоправда, бачу поки що одних чоловіків. Присіла біля клітки з урсами. Сонце тут не яскраве і дрібнота спокійно гуляє вільним вольєром, проходить повз мене. Кумедно так бачити цих істот за огорожею. Зараз вони мені поросят нагадують. Хоча ні помісь поросяти і крота. Розсміялася, прикривши обличчя долонями.