Читати книгу - "Аптекар"

— Відколи це ти мої книжки читаєш?

— Е, пане доктор, читаю я їх давно. Мені ж бо хочеться піднятися до вашого рівня. Бо нам, докторам, треба постійно удосконалювати свої знання. Це для того, аби жодне питання не зоставалося без відповіді, а жодна відповідь — без зародка нового питання. Інакше життя зупиниться. А зараз нас кличе моровиця і ще одна відповідь на ще одне питання. Як і вас.

Я провів їх поглядом, не второпавши жодного з його натяків. Врешті підкинув поліна у коминок і сів з книжкою анонімного автора „Description de sabbat“ про специфіку відьомських сабашів. Дав її Зиморович і дуже хвалив, радячи прочитати, бо помічено незвичайну активність нечистої сили, а особливо відьом, гулянки яких розпочалися на Лисій Горі. Усе місто бачило, як горіли там вогні і червоні сполохи стріляли в небо. Але коли бурґграф із ціпаками спробували влаштувати облаву, то застали там тільки згорілі головешки.

— Усе це недарма, — казав Зиморович, — щось затівається. Козаки заворушилися та ще й із татарами раптом почали шукати дружби. Чутка, ніби нового гетьмана оголосили. Я цього Богдана Хмельницького добре знав. Він щось роки на два від мене був старший, а навчався тут у нас в єзуїтському колегіумі. Був спудей, як і ми всі. Не раз загулювали у винарнях та броварах. Ніколи за ним жодних гетьманських чи, боронь Боже, схизматських амбіцій не помічав. Але, видно, воно сидіть у чоловікові. Маю на увазі оте його вроджене єство. Рано чи пізно кров промовляє, не може не промовити.

— Земля теж промовляє, — відповів я.

— Натякаєте, що ця земля належить їм? — загнав він мене на слизьке.

Однак я випорснув із його полапки:

— Земля сама вибирає, до кого промовити. Гадаєте, якби ви опинилися на батьківщині своїх пращурів-вірменів, до вас би тамтешня земля не промовила?

Він стенув плечима.

— Не знаю. Я не маю якоїсь виразно окресленої самосвідомості. Чуюся передусім львів'янином, як і мій бідолашний брат Шимон[18]. Він був талановитим поетом, але покинув нас надто молодим.

— Що з ним сталося? Моровиця?

— Де там! Ви читали поему Джіроламо Фракасторо „Сифіліс, або ж Галлська болячка“?

— Звісно ж. Він колись був професором Падуанського університету, щоправда, помер уже давно. Ми зачитувалися цією поемою, адже крім естетичної ролі вона виконувала ще й роль медичного підручника.

— На жаль, цей підручник не врятував мого брата. Він поїхав лікуватися до Кракова, де йому впорскували ртуть. А наслідки — самі знаєте які. Я хочу видати його вірші.

Пригадавши цю розмову, я відволікся від книжки, а коли знову кинув на неї очима, то відчув нудьгу, але не встиг я її відкласти, як до аптеки увійшло троє гостей — Калькбреннер з Францем та Амалією.

— Не будемо заважати? — запитав лицар.

А Франц відразу кивнув на книжку:

— І хочеться вам такі глупства читати? То ж писав монах-дурисвіт, який справжньої відьми й на очі не бачив. Де він міг у відьми хвостика бачити? А так між нами, то з тих нещасних, які були спалені, може десята частина була відьмами. Решта — все оббріхані сусідами бідолахи або божевільні.

— О, Франц — тонкий фахівець із відьмацтва, — похвалив лицар. — Можна сказати — самовідданий дослідник. Ти б, Франце, може, й сам якого манускрипта ушкварив, а то пропадуть усі твої знання ні за цапову душу.

— Чому ж ні за цапову? — засміявся Франц і підморгнув Йогану. — Чим ваша душа не омріяний дарунок? Невимовно тішуся нашою дружбою. І дарма ви шпигаєте, я ж бо працюю над двома грандіозними проектами: атласами звуків і родимих цяток. Адже родимі цятки не помирають разом із їхнім господарем, а залишивши тіло, перемандровують на інше. А отже, кожна з них має свою історію, історію безлічі життів, до яких була причетна. І коли ти розглядаєш родиму цятку, яка була колись на плечах Нефертіті, а зараз живе на плечі якої-небудь повітрулі, то відчуваєш блаженний трепет… Звісно, що це робота не на рік чи два, але часу в мене доволі. Цей многоцінний труд обезсмертить моє ім’я незгірше за Ніколу Теслу, який через двісті п'ятдесят років завдячить теж свою славу нашому братові.

— Щось ти, Франце, мелеш, — скривився Йоган. — Та ніколи неотесаний тесля не зазнає слави. Нісенітниця.

Я запросив їх сісти і вгостив вином. Амалія надпила і повільно та чуттєво облизала свої яскраві вуста, не зводячи очей з мене, мовби хотіла щось сказати. Якщо це правда, що він її витворив з мандрагори, то витвір вийшов чудесний. Дивно лише, що він казав про млин слів, який Амалія продукує, однак чомусь я цим млином ще не насолодився.

— Чого ми до вас завітали, — перейшов урешті лицар до діла. — Я чув, що вас зацікавило убивство тієї дівчини з лупанару. І я попрохав Франца, а він, якщо помітили, кебетний хлопчина, попрохав, аби рознюхав дещо тощо та походив, порозпитував. І от він вивідав, що пан Міхал Регула упізнав годинника, якого йому показав невинно убієнний сміттяр. Упізнав, але сміттяреві не признався, бо мав намір сам того годинника вручити його власникові. Однак сміттяр йому годинника не залишив. Але ще того вечора пан Міхал перестрів власника і розповів про те, що до нього приходив Петруньо з годинником. Власник був здивований, бо мав переконання, що годинник лежить у нього вдома зламаний. Але не заперечував, що то може бути його годинник, бо купив він його минулого року в присутності пана Міхала… Ви стежите за ниткою моєї оповіді?

Я кивнув.

— І ось того вечора Петруня вбивають. І що робить пан Міхал? Він переляканий не на жарт. Він складає докупи два і два і отримує шок. Він проживає жахливу ніч, на світанку тремтячою рукою описує