Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

У ті ж дні наркомвоєнмор радянської України М. Подвойський у наказі № 227 від 8 квітня 1919 р. з пафосом відзначав: «Весняний потік пролетарської революції широко розливається, і хвилі Червоної армії б’ють у підвалини уряду Румунії, Галичини (уряд ЗУНР був для нього теж „буржуазним“. – Авт.), Польщі, Австрії та Німеччини»[541]. Московська газета, орган ЦК РКП(б) «Правда» на першій сторінці під назвою «Західні перспективи» аналізувала можливості «встановити безперервний суцільний зв’язок Росії з радянською Угорщиною через „радянське повстання в Галичині“», посилаючись на відверте висловлювання державного діяча радянської України, члена Реввійськради XIII армії Г. П’ятакова: «Без Галичини ми не можемо встановити зв’язки з Угорщиною, що дуже потрібні нам і Угорській радянській республіці»[542]. Врешті похід Червоної армії через Галичину в Угорщину санкціонував голова Раднаркому РРФСР В. Ленін[543].

При ворожому ставленні до ЗУНР, уряд радянської України на чолі з Х. Раковським, до якого входили В. Затонський і О. Шумський (розстріляні в 1930-х рр.), не могли не брати до уваги існування Галицької держави та її 100-тисячної армії, яка вела збройну боротьбу з Польщею. Тож робилися спроби домовитися з урядом Є. Петрушевича щодо пропуску радянського війська в Румунію та союзу з робітничо-селянськими республіками України й Угорщини[544].

Проте антирадянський виступ повстанської армії М. Григор’єва на півдні України, генеральна офензива польського війська на Галицькому фронті й поразка ЗУНР кардинально змінили ситуацію. Плани Москви довелося відкласти, однак вони залишилися на порядку денному в програмі Леніна, який, підсумовуючи діяльність Кремля на польсько-галицькому дипломатичному напрямку в 1919–1920 pp., зазначав:

«Отримуючи Східну Галичину, ми дістали базу проти усіх сучасних держав. За таких умов ми ставали сусідами прикарпатської Русі, яка кипить більше, ніж Німеччина, і є прямим коридором в Угорщину, де вистачить невеликого поштовху, щоб запалала революція… Ми чудово розуміємо, що ставка зроблена велика, що ми сильні, що ми, беручи Галичину… розвиваємо дорогу революції. За це варто повоювати»[545].

Ленінські плани щодо Галичини почали реалізовуватися влітку 1920 р., коли в ході радянсько-польської війни Червоній армії вдалося переламати її невдалий початок та перейти у широкий наступ на Львів і Варшаву. 26 липня примаковці зайняли Вишнівець, Збараж, Тернопіль. 27 липня поляки з боями відступили з Хоросткова і Пробіжної, 28 липня – з Борщева, 29 липня – з Чорткова, 3 серпня – з Бучача, 15 серпня – з Козлова і Городища, 17 серпня – із Зарваниці й Денисова, 19 серпня – з Козови, Зборова, Підгаєць, Поморян, Монастирської, 20 серпня – з Бережан[546]. Загалом було зайнято 20 із 52 повітів Східної Галичини й утворено Галицьку соціалістичну радянську республіку та її уряд – Галревком на чолі з В. Затонським. Виступаючи 5 листопада 1920 р. на партконференції у Києві, він наголошував: «Кожен з нас розуміє, що наш наступ на польську шляхту, коли ми були під стінами Варшави, був не захистом радянських республік, не кроком, продиктованим нашим стратегічним становищем, а був першим актом нової сторінки, що відкривається в історії радянського руху, коли радянські республіки, що до того задихалися, знайшли можливість відхилити ноту Керзона і йти туди, де за влучним висловом т. Леніна, знаходиться механізм Версальського миру»[547]. Як бачимо, «вождь світової революції» замахнувся щонайменше на Париж і Лондон. Отож не випадково кіннотники Будьонного клялися Ленінові, що не вкладуть шаблі у піхви, доки червоні прапори не замайорять над Берліном, Парижем і Лондоном.

Радянська влада в Галичині протрималася недовго – з 1 серпня до 21 вересня 1920 р. Проте її радянська історіографія досить потужна. У працях тієї доби і спогадах радянських діячів – учасників тих подій стверджувалося, що «Галицька Соціалістична Радянська Республіка – це справді героїчна сторінка в історії західноукраїнських земель», а Галревком – орган, під керівництвом якого «трудящі краю боролися за владу Рад, здійснювали перші соціалістичні перетворення», що «соціалістичні перетворення, розпочаті під його керівництвом, залишили глибокий слід у свідомості місцевих жителів» та ін.[548]

Документи архівів Москви, Києва, Львова, доступ до яких став можливим лише в 90-ті роки ХХ ст., дозволяють розглянути й оцінити діяльність Галревкому з позиції історичної ретроспективи в площині радянізації Галичини більш об’єктивно, без нашарувань комуністичної пропаганди. Слід відзначити, що готуватися до вторгнення в Галичину військово-політичне керівництво радянської України почало з весни 1920 p. На партконференції 23 квітня у Києві створено Галицький оргкомітет КП(б)У (Галоргком), завданням якого було керувати підпільною «революційною боротьбою в тилу ворога», тобто у Польщі. До його складу увійшли поляк Ф. Кон (голова) та кілька галичан – М. Левицький, М. Баран (недавній старшина січовиків), В. Порайко (командувач ЧУГА). У час переходу Червоної армії в наступ на польському фронті, Галоргком переконував Леніна, що на Прикарпатті «такий вдячний грунт для комуністичної роботи і для революції, що наближення радянських військ до старих кордонів Австрії буде початком справжньої комуністичної революції в Галичині»[549].

Про надзвичайну зацікавленість ленінського керівництва Галичиною свідчить утворення низки органів: галбюро при ЦК РКП(б), при губернських парткомітетах Росії для праці серед 80 тис. галицьких біженців і колишніх військовополонених, при політвідділі (резервної армії в Казані та фронтових 12-ї та 14-ї армій, націлених на Галичину). До речі, у цих арміях засновано і політбюро.

Питання про формування Галревкому розглядалося у Харкові ще 4 квітня 1920 р., тобто до початку радянсько-польської війни, на засіданні Тимчасового бюро ЦК КП(б)У за участю Х. Раковського, О. Шумського, С. Косіора та ін. Відтак було ухвалено рішення сформувати Галревком у складі п’яти осіб, причому трьох обрати, а О. Устиновича та І. Сіяка призначити. Передбачалося, що Галревком «ніякого відношення не має до армії, ніяких прав і функцій органу влади й існує як політичне представництво»[550]. Однак після квітневих подій на фронті, 11 травня 1920 р. політбюро ЦК КП(б)У, заслухавши доповідь І. Сіяка, вирішило тимчасово Галревком не створювати. Галичан, які залишилися на території України, перекинути в Росію, сформувати з них запасну бригаду, «надійні елементи використати для радянської роботи з метою підготувати їх для праці в Галичині».

Щоправда, 30 червня 1920 р. на засіданні ЦК КП(б)У в Харкові ухвалено постанову про утворення Галревкому та курсів для 150 агітаторів, призначених для роботи в зайнятих районах Галичини. Але щодо персонального складу Галревкому, згоди не досягли. С. Косіор виступив категорично проти включення