Читати книгу - "Доктор Фаустус"

Струнка, з каштановими ледь-ледь посивілими косами, так гладенько й туго зачесаними, що в проділі видніла біла шкіра, в картатому фартусі, з овальною брошкою біля круглого вирізу на шию, вона сиділа коло них, склавши на таці маленькі, гарні, міцні руки з гладенькою обручкою на правій.

Митці їй подобаються, казала вона далі досить чистою, хоч і не без деяких діалектизмів, мовою, бо вони чуйні люди, а чуйність — найкраще і найважливіше в житті; мабуть, і весела натура художників заснована на ній, бо якраз чуйність є різна: весела й поважна, і ще невідомо, котра з них вартісніша. Може, найкраща якась третя — спокійна чуйність. Митці, звичайно, повинні жити в містах, бо ж культура там, а вони всі з нею мають справу, але, властиво, їхнє місце швидше серед селян, у яких більше чуйності, бо вони ближчі до природи, а не серед міщан, у яких чуйність або зійшла нанівець, або вони її мусять притлумлювати на догоду громадському ладові, від чого вона знову ж таки сходить нанівець. Але вона, Ельза Нічичирк, на міщан також не хоче кинути тінь, завжди є винятки, може, й такі, що не хочуть упадати в око, і той самий директор Штігльмаєр, купивши сумну картину їхнього колишнього пожильця, виявив велику чуйність і не тільки мистецьку.

Потім вона запропонувала гостям кави з пундиками, проте Збройносен і Адріан воліли за той час, що в них іще лишився, оглянути будинок і садибу, якщо господиня буде така ласкава й покаже їх.

— Залюбки, — погодилася вона. — Шкода тільки, що мій Макс (це був пан Нічичирк) тепер у полі з Гереоном, нашим сином. Гереон купив новий гноєрозкидач, і вони поїхали випробувати його. Доведеться вам задовольнитися моїм товариством.

Вони сказали, що «задовольнитися» — в цьому випадку не те слово, і пані Нічичирк повела їх просторим будинком. Найперше вони зайшли до світлиці, де дух тютюну з люльки, присутній усюди, був найвідчутніший, потім до абатського покою — не дуже великої приємної кімнати, що за своїм стилем трохи відставала від зовнішніх архітектурних форм будинку, витриманої в смаках швидше тисяча шестисотих, ніж тисяча семисотих років, облицьованої панелями, з дощаною, без килима, підлогою й зі шпалерами з тисненої шкіри попід сволоками, з образами на стінах склепистої віконної пройми, з круглими шибками в олив'яних рамцях, в які всередині були вставлені чотирикутні скельця з мальованими образками, з нішею в стіні, де над мідяним тазом висів мідяний умивальник, і з окутою залізом шафою з залізними ж таки замками в другій стіні. Ще там була кутова лава, викладена шкіряними подушками, й недалеко від вікна важкий дубовий стіл, схожий на скриню, з глибокими шухлядами під полірованою стільницею. У стільниці була зроблена невелика заглибина, обведена поріжком, а в ній стояла різьблена підставка на книжку. Над столом зі сволока звисала велетенська, неправильної форми люстра, в якій ще й досі стриміли недогарки воскових свічок і яка з усіх боків закінчувалася то волячими рогами, то лосячими, то ще якимись фантастичними фігурами.

Гості щиро похвалили абатський покій. Збройносен, задумливо похитавши головою, навіть сказав, що тут добре було б поселитися й жити, але пані Нічичирк зауважила, що письменник так далеко від громадського життя і культури міг би почувати себе дуже самітним. Повела вона гостей і на другий поверх, щоб показати їм кілька спалень, які йшли одна за одною вздовж побіленого, трохи затхлого коридору. У спальнях стояли ліжка й скрині, гак само яскраво помальовані, як шафа в залі, і лише на деяких були постелі: височенні, на сільський смак, з підбитими подушками й перинами.

— Як багато спалень! — в один голос сказали Адріан і Збройносен.

Так, погодилася господиня, і вони здебільшого майже всі стояли порожні. Лише інколи в одній або в двох хтось спав. Два роки, до торішньої осені, тут жила й тинялася по будинку якась баронеса фон Гандшуксгайм — дама, що її думки, як висловилась пані Нічичирк, не цілком узгоджувалися з думками решти людей на світі, і вона тут рятувалася від тієї неузгодженості. Вона ж, Ельза Нічичирк, досить добре ладнала з тією дамою і залюбки розмовляла з нею, часом, бувало, їй навіть щастило переконати баронесу, що її думки геть-таки несусвітські, і вона сама сміялася з них. Та, на жаль, ані зовсім позбутися їх, ані хоча б пригальмувати, щоб вони так не опановували бідолашну баронесу, не можна було, довелося віддати її туди, де є відповідний догляд.

Про це пані Нічичирк розповіла, коли вони вже спускалися сходами назад і виходили на подвір'я, щоб поглянути ще й на стайні. Іншого разу, сказала вона, ще раніше, в одній із тих спалень жила панна з вищого товариства, що привела тут дитину, — оскільки вона розмовляє з митцями, то може називати речі своїми іменами, лише прізвищ не називає. Батько тієї панни був високим судовим урядовцем у Байрейті й купив собі електричний автомобіль, з якого і почалося все лихо. Бо до автомобіля він завів і шофера, що мав возити його на службу, і той шофер, звичайний собі парубійко, тільки й того, що гарний, та ще й в облямованій галунами лівреї, геть закрутив голову панні. Вона завагітніла від нього, а як це вже вийшло на яв, батьки зчинили ґвалт — лютували, впадали в розпач, заламували руки, рвали на собі волосся, проклинали дочку, лаяли, голосили, одне слово, таке робили, що й казати не випадає. Якраз там чуйності не було, ні селянської, ні мистецької, був самий лише дикий міщанський страх за репутацію. Панна просто-таки падала до ніг батькам, що з піднятими кулаками обсипали її прокльонами, вона, ридаючи, благала їх зглянутись на неї. Врешті і вона, й мати разом зомліли. А голова суду, дрібний чоловічок з гострою сивою борідкою, в золотих окулярах, геть пригнічений горем, одного дня з'явився тут і перебалакав із нею, Ельзою Нічичирк. Вони домовилися, що панна тут, у затишку, обродиться і потім ще пробуде якийсь час під приводом недокрів'я. А вже виходячи, той низенький судовик знов обернувся, ще раз потиснув їй, Ельзі Нічичирк, руку і сказав, пустивши сльозу за скельцями в золотій оправі: «Дякую вам, голубко, за вашу