Читати книгу - "Жак-фаталіст"

— Коли б поїхали до млина, як я тобі казав, то… — і кивав головою на моє ліжко.

— Завтра поїдемо.

— Сьогодні треба було б поїхати, як я тобі казав… А солома ото в клуні — доки їй, по-твоєму, лежати?

— Завтра скидаємо.

— Бо далі вже нікуди, отак воно в нас; краще було б сьогодні скидати, як я тобі казав… А ту купу ячменю, що на горищі, ти, закладаюсь, і не подумала пересипати.

— Діти пересипали.

— Самій треба було б. Коли б була на горищі, то не стояла б на порозі…

Аж ось прибув один хірург, за ним — другий, потім — і третій разом з хлопчиною.

Пан. У тебе хірургів стало, як у святого Роха капелюхів.[217]

Жак. Першого не було дома, як хлопець до нього приїхав, але його дружина дала звістку другому, а третій з хлопцем приїхав. «Добривечір, куми, то й ви тут?» — сказав перший до тих двох. Вони дуже поспішали, спека була, спрагли вони. Сіли до столу, з якого скатертини ще не прибрали. Жінка лізе в льох, приносить пляшку. Чоловік бурчить крізь зуби: «Що вона в біса робила на порозі?..» П'ють вони, розмовляють про хвороби місцеві, починають рахувати своїх хворих. Я стогну, а мені кажуть: «Зараз ми до ваших послуг станемо». Після тої пляшки ще одну просять в рахунок мого лікування, потім третю й четверту, все в рахунок лікування, а чоловік за кожною пляшкою скрикує собі, як і перше: «І що вона в біса робила на порозі?»

Іншим он як використав би цих трьох хірургів, їхню розмову за четвертою пляшкою, численні й чудесні випадки їхнього лікування, Жакову нетерплячку, висловлювання наших сільських ескулапів з приводу Жакового коліна, різні їхні погляди, бо ж один із них казав би, що Жакові нагла смерть буде, якщо йому ноги чимшвидше не відтяти, а другий — що треба витягти кулю й шматок одежі, що вона із собою потягла, а ногу все-таки лишити цьому бідоласі. Побачили б ми, що сидить Жак на ліжку, дивиться із жалем на свою ногу й прощається з нею, як один із наших генералів між Дюфуаром[218] та Луї[219], а третій хірург так заївся б, що між ними зчинилася б сварка, а від лайки й до чубів дійшлося б.

Та не буду мучити вас тим, що ви знайдете в романах, у старій комедії і на людях. Коли я почув, як хазяїн скрикує про дружину: «Що вона в біса робила на порозі?» — так і пригадав собі Мольєрового Гарпагона[220], коли він каже синові: «Чого він поліз на ту галеру?» І зрозумів, що йдеться не про те тільки, щоб бути правдивим, а що треба ще й бути втішним, тим-то й казатимуть довіку: «Чого він поліз на ту галеру?» — а мого селянина слова — що вона робила на порозі[221] — приказкою не зробляться.

Жак не повівся зі своїм паном так стримано, як я з вами; він не проминув жодної обставини, ризикуючи ще раз його приспати. Хворим заволодів коли не найвправніший із трьох хірургів, то, в усякому разі, найдужчий.

Чи не збираєтесь ви, скаже мені читач, витягати перед нашими очима бістуреї[222], різати м'ясо, точити кров і показати хірургічну операцію? А по-вашому, то кепський смак? Ну, то облишмо й операцію, але ж дозвольте все-таки Жакові сказати до свого пана:

— Ох, пане, яке то страшне діло — направити потрощене коліно!..

А його панові відповісти, як і перше:

— Покинь ти жартувати, Жаку!..

Та вже ні за яке золото у світі не можу обминути того, що скоро тільки Жаків пан доказав свою зухвалу відповідь, як його кінь спіткнувся й упав, а він боляче вдарився коліном об гострий камінь і закричав на все горло:

— Смерть моя! Розбив коліно!..

Хоч Жак, чоловік добрячий, був ніжно прив'язаний до свого пана, а хотілося б мені знати, що скоїлось у глибині його душі, коли не першої хвилини, то принаймні тоді, як він пересвідчився, що з цього падіння ніякого лиха не буде, і чи міг він стримати легенький порух таємної радості від випадку, який навчив його пана, що то є рана в коліні. І ще одне хотілося б мені почути від вас, читачу, — чи не волів би краще його пан поранитись хоч би й трохи тяжче, тільки не в коліно і чи не допікав йому сором більше, ніж самий біль?

Очунявши трохи від падіння та страху, пан сів у сідло й разів кілька вдарив острогами коня, що помчав як блискавка; а за ним і Жаків кінь, бо між тими тваринами приязнь була така сама, як і між їхніми вершниками; то були дві пари друзів.

Коли задихані коні знову пішли своєю звичайною ходою, Жак промовив до пана:

— Ну, пане, що ж ви про це думаєте?

Пан. Про що?

Жак. Про рану в коліні.

Пан. Згоден з тобою, що то одна з найтяжчих.

Жак. У вашому?

Пан. Ні, ні! У твоєму, у моєму, і в усіх колінах на світі.

Жак. Пане, пане, то ви не гаразд роздивилися: повірте, що ми завжди тільки себе жаліємо.

Пан. Що за вигадка!

Жак. Ох, коли б то я вмів так говорити, як думати вмію! Та так воно на кебі написано, щоб у голові в мене було, а слів щоб бракувало.

Тут Жак пустився в запаморочливу, та, мабуть, правдиву-таки метафізику. Він силкувався пояснити своєму панові, що слово «біль» — беззмістовне і що означати що-небудь воно починає лише тоді, коли викликає в нашій пам'яті пізнане нами відчуття. Пан запитав його, чи траплялось йому родити дитину.

— Ні, — відповів Жак.

— А як, по-твоєму, дуже боляче родити?

— Напевне!

— Шкода тобі жінок у пологах?

— Дуже.

— Виходить, ти не тільки себе жалієш?

— Жалію тих, хто заломлює руки, волосся на собі рве й кричить, бо з досвіду знаю, що такого без муки не роблять; однак властивого жіночого болю в пологах не розумію, бо не знаю його, слава Богу! Але вертаючись до страждання, обом нам відомого, історія мого коліна, що стала й вашою історією після того, як ви впали…

Пан. Ні, Жаку: історія твого кохання, що стала моєю через мої колишні жалі.

Жак. Ось перев'язали мене, трохи полегшало; хірург пішов, пішли й хазяї спати. їхня кімната від