Читати книгу - "Юлія, або Запрошення до самовбивства"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Позаду пролунав ледь чутний звук, але Шульга весь стрепенувся: Юлія відсунула (всього лиш на вузьку щілинку) двері! Могла б тримати його в коридорі до самої Москви, і він був би безпорадний, але змилостивилася, змилосердилася, зжалилася…
Він несміливо ввійшов до купе. Юлія була в рожевому нейлоновому халатику, якась ніби геть невагома і небезпечно, до скаламутніння розуму молода.
Тепер він зрозумів, чому двері купе відсунулися мовби самі собою, без слів, без запросин, з якоюсь ніби образливо–механічною байдужістю. Юлія поралася зі своїм волоссям. Вона вийняла з зачіски два гребені (лежали на столику, звичайне індустріальне твориво, але «під черепаху») і кілька шпильок, які затискувала в губах, коли Шульга ввійшов, Юлія саме діставала останні дві шпильки, і волосся, нічим більше не стримуване, обрушилося темним водоспадом, могутньою лавиною, яка вмить поховала під собою, мов невдаху–альпініста, знетямленого чоловіка, загорнула своїми нестримними валами, безслідно й, здавалося б, навіки, та якимось чудом в тій таємничій катастрофі вціліли його очі, збереглися всупереч усім законам природи, врятувалися, може, саме завдяки цій дико хтивій жінці, тепер уже Шульга дивився на неї майже з містичним жахом. З жахом за себе і за своє нетерпіння. Юлія злякалася його погляду.
— Шульга, що з вами? У вас такі очі…
— У мене немає очей, — прошепотів він, — у мене нічого немає…
— Зачиніть все ж таки двері і не будьте диким чоловіком. Мені подобалося, що ви настирливий, але не нахаба… Не псуйте цього враження…
Він не чув нічого, наосліп простягнув руки, і вона опинилася в його обіймах.
— Шульга, ви мене чуєте? — зробила вона останню спробу захиститися. — Вам же не хочеться, щоб я перестала вас поважати!
— Нас немає, — глухо промовив він, обережно пригортаючи її до своїх широких грудей.
— А де ж ми? — засміялася вона.
— Немає нічого, — тупо пробурмотів Шульга. — Тільки вищі сили. Відтоді, як я вас побачив, і всі ці страшні дні, і як цілував ваше лице на волзьких сходах, — вже тільки вищі сили…
Він цілував її волосся, очі, губи, легенький халатик розлетівся коротенькими полами нарозхрист, під ним не було вже ніякого одягу, ніяких перепон, ніяких заборон…
— Світло! — відчаєно шепотіла Юлія. — Погасіть світло, Шульга! Я не можу так! Я не хочу! Я не!..
Вона то відбивалася від нього, впираючись йому в груди руками, то розгублено смикала ґудзики його сорочки, щоб швидше розстебнути її, розстебнути всього цього замашного чоловіка так само, як розстебнена вона вся, швидше, швидше, швидше, бо такий нестерпний сором, і це ще нестерпніше світло, і гіпнотично–нестерпна повільність цього дивного в своїй важкій і темній пристрасті, власне, зовсім чужого їй та водночас чимось ніби й знайомо–рідного чоловіка…
А Шульга вже нічого не бачив, остаточно осліпнувши чи то від казенного тьмяного світла, чи від сліпучого сяяння жіночого тіла, але, й невидющий, він бачив і знав, що перед ним золоті брами раю, і що вони відчиняються для нього, і готові впустити його, Прийняти в блаженство, і він увійшов у них повільно, обережно, з найбільшою ніжністю, яка лиш є на землі і на небі... ...І тоді вибух, безодні, хаоси, і вже не вузька вагонна полиця, не тісне купе, не зміїно–залізний поїзд, не темні російські, простори, прострочені сталевими рейками, а гігантський електричний розряд, магічна вогняна сфера, в якій заховалися дві неприкаяні в нелюдському щасті душі, і мчать у світи, в незнаність, в безконечність, в дику Азію, де знищуються всі відстані і губляться всі початки, але вічно зберігається їхнє справжнє народження, їхня пристрасть і їхнє щастя…
Клубок ураганів, і в ньому їхні тіла. Земля опускається на води — чоловік на жінку. Електричка важко стогнала, мов каторжники на царській Владимирці, і сліпо мчала в порожнечу. А лиш жінка здатна заповнити найбільші порожнечі, єдиний порятунок від прірв і безодень. «Не висоти лякають, а схили»[19]. Слова для втішання нездатних… Людство не жило на вершинах. Тільки в долинах, на рівнинах, в степах, у преріях, в пампасах. І жінка в її фантастичній розлогості — це плодючі долини, широкі степи, безмежні рівнини, щедро осонцені джерела священних запліднень, народжень і проростань.
— О Боже! — обурено стогнала Юлія. — Тебе так багато в мені… Я не можу… Я не можу… Я не мо!.. Я не…
— А мені тебе мало! — лоскотав їй шепотом вухо Шульга. — Мало, мало, і вічно буде мало, порятуй мене від цього недоситу, порятуй і спаси…
— Але ж я не можу! Ця полиця… Вона така вузька!
— Зате ти широка! Ширша за все на світі!
— І нікого тобі не нагадую?
— Тільки саму себе. Ти єдина і неповторна. Ти… Мені б хотілося… Саме від тебе… Почати всі початки…
— Помовч. Це просто ефект перенесення любові. Бо любов переноситься так само, як вірус «Гонконг». Розкажи мені про жінку, на яку я схожа.
— Ти і є тою жінкою.
— Це не те… Коли ти розказуватимеш, нічого не втаюючи, тоді я… Ну, ти цього не можеш знати… Це тільки жінки…
Він жив у ній і вмирав, він ставав неймовірно ніжними слідами її таємничих глибин, він радісно самознищувався в цій первісній вологості, в цих диких мавпячих стінах, перетинках, мембранах, здриганнях… О, здригання вічності!
Здригання її розлогого тіла мовби передавалося всьому поїзду, його залізним зчепленням, сталевим колесам, тугим ресорам.
— Ти на фронті ґвалтував? — несподівано спитала вона.
— Ну!
— А бачив, як Гвалтують? Німкень, коли ви вдерлися туди як переможці?
— Ну, чому я повинен був це бачити?
— А коли б побачив?
— Я ж на танку. Наїхав би на цих… танком…
— На ґвалтівників?
— Ну!..
— А на жінку?
— Ну, чому на жінку? Навіщо таке питати?
— А тоді й сам би?.. Ґвалтував?
— Ну… Чому ґвалтував? Мені жінки й самі… З охотою…
— Знаєш, хто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Юлія, або Запрошення до самовбивства», після закриття браузера.