Читати книгу - "Ольвія"

Зненацька вгорі, в дірці для диму, зникли зорі, ніби хто чорний і кудлатий заглянув до шатра… Загудів вітер, крізь ребра оголеного шатра видно було, як на потемнілому обрії лисицею мигнула і щезла жовта блискавиця. І тієї ж миті вдарив грім!

Вдарив лунко, з виляском.

Іданфірс здригнувся, звівши голову, закляк, прислухаючись. Чи грім гримів, чи йому вчулося? Небо було аж чорне від грозових хмар, блискавиці вже синіми зміями вигиналися у пітьмі… Знову вдарив грім, гуркітливою луною покотився над рівниною…

Іданфірс схопився на ноги і квапно вийшов із шатра.

Гриміло!

З усіх шатрів і юрт вибігали вожді і старійшини, воїни, які спали просто неба, схоплювались на ноги, здіймали руки до грозового неба.

– Папай! – лунало над рівниною. – Ми чуємо твій грізний голос, захиснику і батьку наш! Ти спішиш нам на поміч! Тобі все повідав Глам. Слава Гламу, воїну скіфському слава!!!

І сповнилась долина бойовими кличами.

Гримів грім, голос бога Папая вітав скіфське військо. І скіфське військо, потрясаючи зброєю, вітало бога Папая.

Затремтів Іданфірс, звів старечі руки до чорного грозового неба, що аж палахкотіло од блискавиць і розколювалося од страшних гуркотів, і по щоках його котилися сльози вдячності. Грім – то голос Папая. Долетів до бога на вогняних крилах старий воїн Глам. Озвався Папай: «Я з вами, сини мої, з вами у лиху годину!»

По запалих щоках владики котилися сльози і змішувалися із дощовими краплями. Боги не полишили Скіфію, боги із ними, синами своїми степів цих безмежних!

Клекотіла долина в громах, блискавицях, іржанні коней та бойових кличах скіфських родів.

Розділ шістнадцятий

Зустріч в чужинській орді

Опритомніла, коли вже було темно.

У юрті кволо блимав глиняний світильник; біля її ніг, зігнувшись, стояв раб з кільцем у носі. Не то дрімав стоячи, не то сумно хитав головою… Побачивши, що полонянка розплющила очі, раб як заведений закланявся, дзвоник у його носі зателенькав.

– Нелюди!.. Звірі!.. – прошепотіла Ольвія і кинулась на той дзвоник, наче він був всьому виною. Раб позадкував до виходу, але його знову штовхнули до юрти.

– Тобі теж вправимо кільце в носа, – сказав хтось, і по хвилі в юрту просунулась усміхнена лиса голова з акуратно завитою бородою. – Кожний, кому не лінь, буде смикати за кільце. Дзвоник теленькатиме і щомиті від найменшого твого руху нагадуватиме тобі, що ти – рабиня.

За повстяною стіною хтось реготав, раб кланявся, дзвінок брязкотів, а усміхнена голова з акуратно завитою бородою скалила око й підморгувала їй.

– Де ви поділи мою дитину?

– Вона ще жива, – сказала голова із завитою бородою. – Але скоро може бути мертвою. Все залежить від тебе.

І лиса голова із завитою бородою скалила око й підморгувала.

– Ти поведеш нас у той край, де кочують скіфи і де пасуться їхні табуни. У нас обмаль часу, щоб блукати степами, де немає ні води, ні дорог. А з провідником буде і швидше, і надійніше.

– Я не знаю дороги.

– Пригадаєш. Бажано йти так, щоб вийти скіфам у спину.

– Я ненавиджу зраду!

– Можливо, – згодилась голова, – але ти врятуєш дочку… То як? Де скіфи? Де їхні табуни? Пасовиська? Кочовища? Ну?.. Швидше, швидше повертай у роті язиком.

– Не знаю. Нічого не знаю, бо я сама від них втікала.

– Тікала, а тепер повернешся їм мстить.

– У мене немає до них зла.

– Жаль…

– Віддайте дочку, коли вона ще жива!

– Ти сама її погубила. Але можеш ще і врятувати. Подумай. Одну ніч подумай. Останню ніч своєї волі. А вранці або даси згоду, або станеш рабинею з кільцем у носі. І ми віддамо тебе воїнам на утіху. Віддамо на один день, але той день для тебе буде довгий… дуже довгий день.

Підморгнувши, голова зникла.

Тіло її похололо, затверділо і взялося наче кригою… І вона відчула, що – все… Ні Лікти не врятує, ні себе… Відчула, що тут, на фракійському березі Істру, в чужинській орді увірветься її стежка… І де вона увірветься, того ніхто не знатиме: ні батько, ні… Ясон… Чомусь у ту мить згадався їй полемархів син, голубоокий товариш її дитинства… Може б, і справді була б вона з ним щасливою, коли б не Тапур… Ат!.. Що тепер гадати, чи не все вже одно? Щезла її мати без сліду у цім широкім білім світі, щезне так і вона. Єдине, що вона хотіла б зараз, – це повернутися у рідне місто… Хай не в місто живих, то хоч у місто мертвих. У некрополь. Все ж таки легше лежати у рідній землі. Але і це щастя для неї уже недосяжне. Її просто кинуть у фракійському степу на поталу вовкам чи гайворонню… Та й це ще не страшно. Страшніше, коли її примусять жити. Рабинею із дзвоником у носі… Примусять жити потаскухою для різних волоцюг…

Гарячково обмацала себе, але акінака не було. Його в неї забрав, здається, ще Ганус… Зринула в пам'яті зелена толока на березі Маленької річечки, чорнява молодиця, котра годувала Лікту. То було останнє добро, яке зустріло її у житті. Попереду вже добра не буде. Попереду її чекає саме лише зло. І наруга…

Схопилась, заметалась по юрті, шукаючи хоч що-небудь гостре. Та, крім глиняного світильника, у юрті більше не було нічого… А глиною життя свого не уб'єш…

Раптом вчулося, що десь плаче дитина…

І той плач гострим лезом черконув її в серце… Але не вбив її, вона ще була жива, хоч і закам'яніла та закрижаніла, але десь глибоко в серці був ще біль… Та біль – то все, що лишилося в неї живого…

А може, й справді показати персам дорогу до скіфів? Мигнула ця думка, і на мить їй здалося, що стоїть вона голою, і всі на неї пальцями тикають…

Ні, надто щасливою вона була в білому місті над голубим морем, надто вільною, надто гордою і незалежною, щоб стати зрадницею.

А дитина десь плакала…

А може, їй вчувалося?

І вона знову гарячково обмацувала себе, кидалася по юрті в пошуках чогось гострого, бо несила було слухати той плач… Слухати і чекати ранку, коли її віддадуть волоцюгам…

Але нічого гострого в юрті не було.

Вона не вірила, що в юрті немає нічого гострого, взяла світильник і, присвічуючи собі, почала обходити юрту.

А тоді нараз глянула на вогник світильника й спинилась: є! Шукає вона свою смерть, а смерть – у її руці. Не тільки залізо урве життя, вогонь теж його убиває… І від думки,