Читати книгу - "Повiя"

Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар'я зглянулися й зареготалися.

- Ну, що? - догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.

- Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали - то краща, - промовила Мар'я. А Христя важко зiтхнула.

- Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? - спитавсь Довбня, прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.

- Христе! Мар'є! - почувся в кухнi вигук.

- Панi… - злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.

- Позабираються до панича в хату! Чого? - гримала Пистина Iванiвна.

- Оце зададуть капотi нашим критикам! - зло усмiхаючись, мовив Довбня.

Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями мiряв хату.

- Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! - через який час мовив Проценко.

Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:

- Яка?

- От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас познайомлю? - засипав Проценко.

- З попадею? - розтягуючи, спитав Довбня. - А в них є що випити? Проценко зморщився i неохоче одказав:

- Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.

- А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських злиднiв? - понуро бубонiв Довбня.

Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня. Скiльки вiн знає - в попiв завжди так бiдно… "Злиднi, справдi злиднi!" - подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя - така жвава, така вродлива…

- Невже ви людей мiряєте по їх достатку? - спитав вiн, пiдвiвши голову.

- А то ж по чому? - одказав спокiйно Довбня. - Прийдеш до чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi шматка хлiба?

"Облопа! п'янюга!" - трохи не скрикнув Проценко, та тiльки засовався на стiльцi.

- Одначе, про мене, хоч i ходiмо, - згодився Довбня. - Потрусимо трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона… вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.

"Теє!.. весела!" - мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так би й загородив кулаком рота цьому чортовому п'янюзi, облопi!..

Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним - рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно, що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.

- Так коли пiдемо? - допитувався Довбня. - Завтра, чи що? Iде - завтра?

- Як хочете, - понуро одказав Проценко.

Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап'ється та ще ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна сподiватись… "Сказано: бурсак!" - промовив вiн уголос i невеселий знову заснував по хатi.

- Паничу! вечеряти! - ускочивши у хату, веселенько мовила до нього Христя.

Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi - все зразу кинулося йому в вiчi.

- Вечеряти? - перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.

- Еге, кличуть, - весело защебетала вона. Серце у нього чогось непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.

- Курiпко ти польовая, - промовив вiн любо та тихо i занiс руку, щоб обняти.

Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка дверей гучно бренькнула за нею.

- Чого ти наче ошпарена вискочила? - спитала Мар'я. Христя тiльки важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: "Бач який!"

- Зачiпав? - спитала Мар'я i зареготалася. - Ох ти, простота селянська! - промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя, червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!

У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки - кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки - жартiвливо показував, як Мар'я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар'я його зупинила.

- Так ви такий? - спитала його, усмiхаючись. - Святий та божий: свiчки поїли та поночi й сидите?

Вiн жартiвливо глянув на Мар'ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд самий нiс.

- Бачила? - спитав.

Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i - зникла.

- Умора - не панич! - зареготала Мар'я. А з горниць доносився регiт Пистини Iванiвни.

- О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути Христю та Мар'ю цiнувати гру.

- Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та кумедiя до слiз не довела… - понуро промовив Антон Петрович.

- Кого? - спитала Пистина Iванiвна.

- Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина Iванiвна тiльки закопилила губу.

- Вигадай ще що!.. - позiхнувши, промовила вона.

Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина, досi не примiчена ним, врода - все те, мов живе, ставало перед ним, вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого - рядом з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки, закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi надiї… "Та - уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся - непочата криниця…" - думалось йому. Хто то з неї перший води набере?.. Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн несамовито ворочався з