Читати книгу - "Син сонця"

КІНЕЦЬ СЬОМОЇ ЧАСТИНИ.

В полумї був споконвіку І в полум'я знову вернуся. Як те вугілля в горні В бурхливім горінні зника, Так розімчать, розметаютьСонячні вихори В пасма блискучіСпалене тіло моє…В. Свідзінський

… А як крилатий час наш відлетить, Тоді звинем в дорогу білі шатра. Там жде ще нас остання — Вічна Ватра.

Р. Кедр

— З тіла вбитого Карни вирвалося вогняне сяйво, і цей відблиск нескореної душі пронизав все небо і згас… Сонце, що схилялося до заходу, торкнулося промінням вбитого воїна. Величний душею, відійшов він до неба, забравши з собою надію на перемогу і останню опору синів Дгрітараштри.

Сатьясена, князь Ангу, замовк розхвильовано і втер сльозу. Скільки минуло літ, а він все одно не міг стримати сліз при згадці про батькову смерть і не міг спокійно ані слухати ані переказувати цю пісню, яку склав візничий Наль на честь свого ратгіна.

— А далі що, татусю? — прошепотів наймолодший з синів Сатьясени. Дітлахи обожнювали слухати про подвиги діда, і вітер Курукшетри холодив юні серця.

— Далі? — сказав Сатьясена, — а далі було ось що…

Як грім прокотилася по Курукшетрі звістка про загибель воєводи, і жах обійняв серця Кауравів….

— Зайшло наше сонце! — кричали ратгіни, — загинула доля Куру!

Сатьясена трохи не зомлів, почувши це. А коли військо Куру почало швидкий відступ, сута Сатьясени, хлопчина з вулиці колісничних, плачучи повернув коней, і плакав також і юний ратгін, що втратив того дня усю свою родину.

Дурьйодгані та його охоронцям не вдалося спинити втікачів. Лише перед самим табором сяк-так згуртувалось військо для відсічі, і лише темрява врятувала його від остаточного розгрому.

Сатьясена, котрий став того дня князем Ангу, був на останній нараді в шатрі у Дурьйодгани, і чув, як благав брагман Кріпа, родич загиблого Дрони, вбитого горем князя Гастінапуру припинити битву і віддатись на милість переможців. Та відповів Дурьйодгана спокійно і гордо, що хоч і творив він у житті своєму зло, але вояцької чести не ламав ніколи і тим більше не стане принижуватись задля власного порятунку. «Порятунок для мене — битва! — мовив князь Гастінапуру, — загинувши сягну я неба, і простягне мені руку, наче рівному, відважний Вайкартана!» І всі вцілілі вельможі погодились з ним і попрохали призначити нового воєводу.

Порадив Ашваттгаман поставити над військом Шалью, князя мадрів. Підвівся тоді Шалья і оповів про те, як було вбито Карну, а також про власне нечестя, і стогін прокотився межи воїнами. Та Дурьйодгана сказав: " У нас немає вибору! Погоджуйся, Шальє! "

— Гаразд! — відповів тоді князь мадрів, — Великий Князю, все, що я маю — життя, князівство, майно — належить тобі! Я не можу замінити Карну, але зроблю для тебе все, що в моїх силах!

І Дурьйодгана заплакав, а Шалья дивився просто перед собою, і чорні очі його були сповнені болю.

І князі, котрі лишилися в живих, дали один одному страшну присягу: не датися безчесному ворогу до брану, а гідно піти до неба. Сатьясена присягав разом з усіма, і голос князя, якому ледве минуло п'ятнадцять весен, тремтів від стримуваних ридань.

І знову настав день, останній день Великої битви, і цей день залишив срібні нитки у білявому чубі Сатьясени. Він бачив, як загинув оточений ворогами Шалья. Наче втілений демон бився князь мадрів, на весь голос проклинаючи Пандавів та Арджуну. І, коли врешті упав він на землю, пронизаний списом, під'їхала до нього колісниця Арджуни, й мовив Крішна до Пхальгуни, що може врятувати життя його родичу. Підвівся тоді над силу Шалья і сказав голосно:

— Крішна Васудева! Карна Вайкартана звелів передати тобі, що вмирає нескореним!

— Нічого іншого я й не очікував від Карни Вайкартани, — мовив Темноликий, — але ти прислужився мені, і маєш жити, Шальє!

Шалья плюнув кров'ю в його бік і засміявся. А тоді упав на окривавлену землю Курукшетри, обійнявши її, наче кохану дружину.

І ніщо вже не могло зупинити загибель війська Куру. Жоден з князів не дався до брану, і майже всі кшатрії лишились на кривавому полі. Загинув би тут і зранений Сатьясена, який уже втратив до того часу колісницю і мав лише меч, а на тілі замість лат — скривавлену сорочку, аби не Наль та Чатьякі. Двоє візничіх, самі ледь тримаючись на ногах, винесли з бою зомлілого сина Карни і заховались з ним у комишах озера Двайпаяни

А на другому боці озера коїлось ось що…

Дурьйодгана, притиснутий ворогом до берега Двайпаяни, втратив усіх своїх воїнів та не втратив присутньости духу. Вже загинув і князь Шакуні зі своїми ґандгарцями, і хоробрий Шашуварман, і ті брати Дурьйодгани, що вціліли у попередні дні. Полягла у нерівній битві вірна охорона, і зостався Дурьйодгана один проти всіх…

Не було поруч Карни, аби спитати поради, та знав нині і сам князь Гастінапуру, що йому робити. Сказав він звитяжним Пандавам, котрі оточили його, що ладен битися з кожним з них сам на сам, аби хоч так відплатити за загиблих друзів.

«Гаразд! — відповів йому Юдгіштгіра — ти говориш як кшатрій. Вибирай же зброю для поєдинку! Переможеш