Читати книгу - "Дочка Медічі"

— Довірте це Антрагу й мені,— упевнено каже Генрієтта.— Ми зробимо так, що герцог на один крок випереджатиме людей короля. Я побачу Гіза сьогодні ввечері.

— Якби я могла піти з вами.

— Знаю. І знаю, що герцог тисячу разів благословив би мене, якби я таємно привезла вас на вулицю дю Шом. Але, на жаль, така хитрість — за межами навіть моїх неабияких можливостей,— здається, їй справді прикро. Хоча незрозуміло, чи їй прикро розчаровувати мене, чи визнати, що її махінації мають обмеження. Я не впевнена. Вона прямує до дверей, аж раптом зупиняється.— А чом би й ні?

— Що саме?

— Допомогти вам побачити вашого герцога, звісно.

Зірвавшись із місця, я стискаю її руки.

— Гадаєте, це можливо? Жорстоко дарувати мені надію, якщо це не можна здійснити.

— Я нічого не роблю жорстоко,— сміється вона.— Я планувала зустрітися з Антрагом у маленькому будиночку на вулиці Паве, що я придбала виключно для побачень, про які не має довідатися мій чоловік. Натомість я відмовлюсь від годин кохання, аби ви мали змогу вкрасти годину наодинці з Гізом. Я привезу його сюди.

— Сюди?

— Надворі тепло. Місяць майже повний. Увесь двір перебуватиме в Луврі, а в цих садах буде безлюдно. Усе, що треба від вас,— бути тут.

Генрієтта мала рацію. Місяць дуже яскравий, хоча й не настільки, аби виправдати ретельність, з якою я вбиралася. Я не приділяла такої уваги моєму туалету відтоді, як мій коханий вирушив на полювання. Скинувши плащ, я залишаю його на лавці, щипаю себе за щоки, поправляю намисто й чекаю.

Генрієтта домовилася, що перед тим, як зайти до гроту, Генріх дасть про себе знати протяжним низьким свистом. Ще ніколи я так палко не чекала жодного сигналу. Коли він таки лунає, я опиняюсь у його обіймах, перш ніж відлуння замовкає у скелях довкола нас. Його губи притискаються до моїх. Його руки ніжно гладять мої щоки там, де залишилися вологі сліди. Він уриває поцілунок.

— Ви плачете? — він відводить мене під місячне сяйво, аби краще роздивитися.

— Лише трохи, і це — ніщо в порівнянні зі сльозами, які я проливала б, якби Ангулему вистачило сміливості поцілити у вас у лісі.

— Ангулем? Тьху! — великими пальцями Генріх витирає мені сльози.— Вибачте мене, кохана, але він не може похвалитися ані сміливістю, ані влучністю, тож я не сприймаю його серйозно. Коли я прибув до готелю де Гіз, я дізнався, що ви отримали значно гірше покарання від рук ваших жорстоких братів. Я доклав неабияких зусиль, стримуючи бажання поїхати до Лувру та змусити їх заплатити за образу.

— Навіть не жартуйте про таке. Мої брати — ваші закляті вороги. Карл бажає бачити вас мертвим, тож не давайте йому жодної нагоди здійснити цю мрію.

— Він не зможе вбити мене в усіх на очах. Я поважав би його більше, якби він або Анжу відкрито кинули мені виклик. У чесному двобої вони зазнали б ганебної поразки і, можливо, на майбутнє запам’ятали, що чоловік, здатний бити жінку, не може називатися чоловіком. Він пригортає мене до себе й перебирає пальцями моє волосся.— У них замало честі, аби зрівнятися з одним справжнім чоловіком. Але, даруйте, я забув, що вони — ваші брати.

— Ви не можете сказати мені нічого нового про Анжу — все це мені відомо. Що ж до Карла...— я відступаю і дивлюсь йому у вічі.— Гадаю, якби йому дозволили бути собою, він був би доброю людиною і добрим королем.

— Але ж йому ніколи не дозволяють бути собою.

— О Генріху,— я знову плачу,— ви билися й проливали кров за Карла. Ви найсміливіший і найшляхетніший дворянин у його свиті. Чому він не може нагородити вас, віддавши мою руку?

— Ваша мати хоче зупинити поширення мого впливу. Вона боїться, що навіть звичайна дружба з королем зміцнить моє становище при дворі. А ви здатні відмовитися від мене так легко? — його голос лунає серйозно.— Ви погодитесь вийти заміж за дона Себастьяна?

— Для порятунку вашого життя — так.

— Присягаюсь, до цього не дійде,— він цілує мене в потилицю.

Його дотики, його запах справляють на мене дивовижний ефект. Мене знову охоплює непереборне бажання, яке я відчувала до його від’їзду, саме ця причина — разом із необхідністю припинити плітки — змусила його втекти в холодні ліси, аби уникнути гріхопадіння. Я знаю, що він відчуває те ж саме, адже, коли він притискається до моїх вуст, його поцілунки шалені, а руки, що тримають мене в обіймах, дуже напружені; коли я торкаюсь верха бриджів, його збудження очевидне. Я майже божеволію від почуттів. Мене вже звинуватили в тому, що я віддалася Генріху, а його — у тому, що він позбавив мене цноти. Чому б нам і справді це не зробити? Пропозиція крутиться в мене на язиці, який цієї миті переплітається з його язиком.

Потім я пригадую, з яким розлюченим обличчям Карл кричав: «Повія!» Якщо залишається слабка надія заспокоїти короля, я маю утримувати мій головний козир — готовність пройти медичний огляд і довести свою незайманість.

Я відштовхую Генріха. Моя реакція його не бентежить — навпаки, він відпускає мене, двічі глибоко вдихає, після чого відходить і сідає на низьку лавку. Як і я, він знає, що ми ледве не вчинили те, чого не можна виправити.

— Ми маємо скласти план,—