Читати книгу - "Засвіти"

Софія ж, вишиваючи в самоті і роздумуючи, гадала, що Івась запізнав тепер десь іншу і приїхав сюди лише заради матері (при цьому її кидало в жар від однієї думки, що якась вертка киянка чи й шляхтянка уже закрутила йому голову і не їй, слобідській козачці-сироті, розкрутити її; а Сірко, зустрічаючи холодний погляд колишньої посестри і помічаючи нарочиті її уникання в зустрічах, догадувався, що колишня її поведінка йому лише здавалася приязню і коханням, що то була лише дитяча забавка, яку час і, може, той же дидаскал Вустим, якого і вона, і особливо Мотря, хвалять завжди, давно розвіяли за вітром.

«Таки так,— в котрий раз уже приходив до переконання він,— вона кохає того Вустима і дає мені про те знати навздогад разом з матір’ю,— запалювався він полум’ям ревнощів.— Скоріше б звідси, негайно, тільки б Корній купив уже тих волів і ми виїхали, щоб ніколи сюди не вертатися... Ні, вернутися, але лише для того, щоб віддячитися Мотрі за ту поміч мені і матері, що вона виказала колись. Віддячитись по-рицарськи, щоб вся слобода почула про те».

Сидячи пізнього вечора з матір’ю на призьбі, син лише вдавав, що слухає її, насправді терзався і шаленів від душевної спраги і затаєних ревнощів (Софії ще звечора не було вдома). Домна відчувала ту синову печаль-тривогу і теж хвилювалася, безсила зарадити їй.

— Ось і нині просив тебе Корній піти з ним по воли, а ти образився ні з сього ні з того. Адже сам говорив, коли рідного немає, то кращого батька і не мислив мати,— зітхнула вона на мить.— А Софійці як ти відповів, як ото вона розумно порадила тобі піти по ті воли?..

— Вашій Софійці я — як більмо в оці, а ви ніяк не второпаєте чи не хочете второпати того... Випроводжала вона мене, щоб не мозолив очей їй...

— Яке більмо?!. Що ти говориш, сину? Гордість чи бозна-що засліпило тобі очі, а вдача не дає змоги побачити, де ніч, а де день! — розчулилася до невтерпу Домна.— Софійка так ждала тебе, так виглядала, а діждалася, бач, чого! Мов окропом облив її, як лиш у хату вступив.

— Я — окропом? — обурився Сірко.— Вона мене то таки ошпарила, а я що їй?.

— Ти, сину, ти... Хіба я не бачу, як ти мовби й не смієшся з неї, а в очах недобра смішинка теплиться й теплиться, аж мурашки поза шкірою лізуть. Я давно приглядаюся до неї й бачу без ума вже вона від тебе!..

— Вона — без ума? Що ви говорите?! Я всі ці дні лише одне й відчуваю, що вона гордує мною та віється з попом чи з тим дидаскалом, може,— поскаржився він притишено, жалкуючи матері.

— З попом, з дидаскалом? Бог з тобою, сину! Знали б вони, як ти про них думаєш, знала б вона в молитвах своїх, до чого ти домалювався чи в тлупоті, чи в ревнощах своїх! Адже в мене з Нею тільки про тебе й мови було і за роботою, і коли відпочивали, тільки й молитов, що за тебе бога просили... А свічок скільки святим наставили за твоє здоров’я!.. Ганяла на тому Велесові, а він же звір звіром. Два місяці, як його виклали, то хоч підійти до нього стало можна. «Приїде, каже, Івась, то покажу йому, яка я козачка на коні...» Скільки раз він її скидав із себе, думали з пані Мотрею, що калікою лишиться навік... А вишиванок тобі нагаптувала, що аж мати її сварила, хоч і не всі бачила, бо ховає їх, і в мене, і в Христини... Та що казати, билася з тим конем, щоб лягав та вставав, старого Вихриста і Сабрі прилучала стожди, поки домоглася свого, а ти... з дидаскалом, попом!.. — докірливо зітхнула вона і змовкла.

Іван слухав ту оповідь її і не йняв віри. Йому здавалося, що мати лише заспокоює його, пізнавши оте пожарище в його грудях.

— ...А на того Купали навіть мене потягла на луки за квітами... Плела вінки, клечала Кострубонька, та все про тебе торочила, як очманенна, а ввечері, як усі подалися до Мжі, лишилася зі мною в сльозах та риданнях... І, вважай, усю ніч проплакали і вона, і я, тобою гризучись... З ненависті до тебе хіба оте все?.. Із зневаги?

Іван слухав, затаївши подих, ці розповіді, і чув, як у груди йому вливається гарячим струменем насолода, як вона п’янить і будить там кров, аж стриматися серцю несила... «Першим тебе не попрошу, не простягну, як жебрак, руки, не діждеш»,— крутилося, як закляття в голові, а тихий пізній вечір щебетом пташок чарував і манив, кликав і волав далекими дівочими голосами, що лунали аж з левад... Та ось на дзвінке, заливно-довге іржання буланого примирливо-тихо загоготав звіддалік Велес із задвір’я, зайохкав селезінним гроканням з грудей, віддаляючись у бік луки.

— Свят, свят, свят! — перехрестилася у темноті Домна.— Подалася як навіжена в глуху ніч,— вихопилося в неї.— Прямо юродивою стала дівчина, спаси боже!..

Іван не дочув материних слів, хоч вона і благала його в чомусь. Той вистук Велесових копит, відбиваючись в його грудях, підняв, ураз цілу бурю, запаморочив голову і, наче вітром, підняв його і поніс до стайні.

— Отямся, сину, що ти робиш? — простогнала йому вслід мати.— Вона вернеться скоро!..

А за мить їй у відповідь почувся квапливий тупіт кінських копит, що прискорювався і лопотів у ніч в шаленому леті...

 ...Вже давно повернувся додому охмелілий Корній з запряженими в мажару волами, поколотилися всі тим і вляглися спати, а молодих не було та й не