Читати книгу - "Дожити до весни"

Потім Казьо не раз жалкував, що покинув онуку Луки того грудневого вечора в погребі. Треба було відвезти до охопленого полум’ям хутора й укинути до обгорілих дідових кісток. Свою помилку він усвідомив після зіткнення біля диспансеру. Анабель із забинтованою рукою сиділа навпроти воріт, а коли вгледіла «Волгу», метнулася їй напереріз. Вона, вочевидь, шукала його. Цілком імовірно, що зустрілася в лікарні з Тьохою (хто міг передбачити, що вони обоє потраплять туди!) або що язиката сусідка Явдоха щось розпатякала, описала їй авто, на якому приїжджав Казимир. От і намагалася впертюща дівчина через машину добратися до нього самого.

Але хай шукає вітра в полі. Тьоха вже ніколи нічого не зможе сказати. Та й хто повірив би в його маячню? А він, Казимир Хромов, змінив і машину, і місце проживання. Тоді він ще був абсолютно певен: вона його ніколи не знайде й не побачить.

Усе-таки знайшла й побачила.

Анабель повільно випростала своє згорнуте калачиком затерпле тіло. Руки та ноги ніби чужі – ніяк не хотіли слухатися. «Напевне, я довгенько пролежала на холодній землі», – подумала. Сперлася на правий лікоть, спробувала підвестися – і зайшлася ядушливим кашлем. Ухопилася за груди, хапнула ротом повітря і здивовано глянула поперед себе. На рівні її лівого плеча перекочувалася дивна жовтувато-сіра субстанція, з якої вона оце щойно випірнула, як потопельник із водяного крутежу. Тепер голова самотньо чипіла над цим густим їдким шумовинням, що забивало подих і спазмувало бронхи, а неслухняне тіло залишалося десь там, унизу, під рухливими клубками, що неначе намагалися підхопити його й силоміць поволокти за собою.

На мить здалося, що опинилася всередині хмари. А може, й справді? Може, не на землі вона лежить, а, відірвана від неї, оце якраз переправляється з одного світу до іншого? Але якщо голова – над хмарою, то над головою має бути небо. Авжеж, тільки небо. Цікаво, яким воно бачиться звідси? Бездонно-синім? Криваво–помаранчевим? Бузково-фіолетовим? Треба підняти свою важку голову й поглянути.

Повернути голову очима до неба виявилося непросто – вона аж репалася від болю і вперто падала на груди. Та врешті Анабель таки вдалося відірвати очі від рухливої завіси, що заховала її саму від себе, з ніг аж до шиї, й роззирнутися. Угорі – навіть натяку на космічну безодню. Такі самі, як і внизу, лише трохи сіріші й без жовтих домішок хмари, що так само хаотично рухаються у безвість. Ліворуч, метрів за сто, примарно погойдується дах невеличкої будівлі, вочевидь, старезної, бо руда черепиця добряче прихоплена зеленими латками моху, а біля надщербленого димаря навіть самотньо проросло якесь тонесеньке деревце. Праворуч, на трохи більшій відстані, – щось схоже на велетенський безлистий чорний кущ. Ні, то крона, мовби відтята від стовбура й підвішена високо над землею. Крона ворушиться, то підіймається, розростається, темнішає, то знову зменшується, світлішає, опадає. Анабель придивилася – такий ефект постійної мінливості крони створювала велетенська зграя ворон, що безладно кружляла над безлистим деревом.

«Якщо ворони вилітають зі свого гніздовища, то зараз ранок. А якщо вже всідаються на нього, то наближається ніч. Краще б усе-таки це був початок дня», – подумала.

Але птахи все густіше обліплювали дерево, галасливо вмощувалися на ньому й поступово затихали. Отже, йдеться все-таки до ночі. Це кепсько. Утім, добре, що жива й лежить на землі, а не гойдається десь між двома світами.

Спробувала стати на ноги. Біль стрілою вп’явся в коліно і вистрелив аж у спину. Не втрималася, впала й мало не зомліла. Тепер здалося, що лежить на дні величезної річки або моря. Дно нерівне. Трохи вище, немов затонулий човен, синіє облупленою фарбою довга, збита з грубих брусків лавка. А неподалік, усього за якихось кільканадцять сантиметрів… Що це? Не може бути! Вона напружила зір. Авжеж, так по-зміїному можуть звиватися і металево виблискувати тільки рейки. Інтуїтивно смикнулася від них, ніби намагалася втекти від потяга, що мчить просто на неї. Проте наближення потяга вона почула б. А навколо тихо, лиш якась ворона продовжує ображено каркати – мабуть, запізнилася на сідало й не може знайти собі вільне місце на дереві.

Тримаючись за коліно та перемагаючи нестерпний біль, Анабель поповзла до лавки. Ну от. Тепер вона сидить. Із узвишшя видно, як задушлива завіса, з якої щойно виборсалася, помалу опускається, припадає до землі. Та це ж дим! Просто густий смердючий дим упереміш із вечірньою імлою. Неподалік обліпленого воронами дерева хтось запалив назбираний на подвір’ї непотріб. Серед сміття, напевне, були й синтетичні відходи, що дають такий ядучо-жовтий колір і їдкий запах. Через ваготу вологи в повітрі дим не може піднятися вгору, от і потягнувся над землею. Вогнища, від якого він відділився, не розгледіти, мабуть, уже пригасло, – лише невеличкі сиві хмарини з жовтими та чорними облямівками ще поволі випурхують і сотаються з високої купи золи, наче вивержені розпечені гази зі згасаючого кратера вулкана. Над густим шаром приземленого диму – трохи прозоріша смуга імлистого туману, крізь яку вже добре проглядається зміїне поблискування залізничних колій.

Як вона тут опинилася? Чому саме тут? Чому?! Щосили напружувала пам’ять, але голова паморочилася і мозок не працював. Мабуть, йому треба трохи відпочити після того, що сталося. А що, власне,