Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

У вирішенні практичних питань Дарія Йосипівна була дуже ретельна. До будь-якої, навіть найбільш дріб’язкової, справи вона завжди ставилася дуже серйозно, й під час виконання нічого важливішого для неї не існувало. Якщо їй доручали підібрати для внука підгузки, то вона спершу уважно вивчала всі пропозиції на ринку, ділячись своїми роздумами з Галиною. Потому так само ретельно збирала відгуки про ту чи ту марку від сусідів і знайомих. І знову телефонувала Галині. Далі починала досліджувати співвідношення ціни та якості. І ще раз балакала з Галиною. Кожним дзвінком вона зазвичай будила або невістку, або малого. Тепер Галина спала, коли вдавалось, і прокидалася, коли її будили, — тобто прокидалася тільки частково, машинально залагоджуючи найнеобхідніше, а потому знову поринаючи в сон. Телефонні розмови в такому стані було провадити важко. Тож у якийсь момент після чергового дзвінка свекрухи Галина не витримувала і казала, що вона вже сама купила підгузки, — тільки щоби їй нарешті дали спокій. Дарія Йосипівна не ображалася, як і не розуміла, що саме зробила не так, тож наступного разу з не меншими ентузіазмом і ретельністю бралася виконувати чергове доручення.

Вона була настільки ж доброю, наскільки хаотичною жінкою. Попри гострий розум і ерудицію, керувалася вона зазвичай емоціями, які переповнювали її, а вчинки робили не дуже логічними. Галині було складно передбачити, як саме відреагує в тій чи в тій ситуації Дарія Йосипівна. Вона могла образитися через якийсь зовсім ненавмисний жест чи слово, потрактувавши його як зневажливий, і мовчки піти з хати, на кілька тижнів перервавши контакти. Випитати в неї, що саме її образило, було майже неможливо. Це змушувало Галину дуже обережно добирати слова у спілкуванні, та іноді й це не рятувало.

Імпульсивність Дарії Йосипівни проявлялася й у її пластиці: вона рухалася поривчасто, не помічала перепон і постійно об щось перечіплювалася, вдарялася, ламала предмети чи заробляла собі синці та подряпини, У неї в руках постійно бився посуд, ламалася техніка, дерлася тканина, й усе це, здавалося, ще до того, як вона торкалася цих предметів. Дарія Йосипівна встигала зламати дві пральки за той час, поки Галина користувалася однією, тієї самої фірми і того самого року випуску. Грицеві постійно доводилося щось ремонтувати чи купувати для матері. Говорила Дарія Йосипівна дуже голосно і при цьому присувалася до співрозмовника впритул, майже торкаючись обличчям до обличчя, ніби боялася, що той утече. Галині й справді хотілося втекти, бо сама вона говорила досить тихо, а від надто голосної розмови їй починала боліти голова. Та на спробу відсунутися Дарія Йосипівна могла б образитися, тож Галина терпіла, а малий Олесь починав плакати, коли бабця брала його на руки.

Але зате якщо Дарія Йосипівна бралася допомагати, то справді викладалася повністю: готувала улюблені страви сина та невістки, прибирала в хаті з блискавичною швидкістю і неймовірною ретельністю, терпляче заспокоювала малого, була готова приходити щодня і залишатися на цілий день, допомагати в усьому, що треба було зробити. Так і вчора, коли Гриць зателефонував їй і сказав, що Галина погано почувається, Дарія Йосипівна миттю приїхала і навіть поводилася значно впевненіше та спокійніше, ніж зазвичай.

Галині було дивно, що Дарія Йосипівна цього разу самостійно прийняла стільки рішень і жодного разу не розбудила її, щоби перепитати, що саме приготувати на сніданок чи як часто міняти підгузок Олесеві. Галина підозрювала, що критична кількість дзвінків цього разу випала на Грицеву долю, проте воліла не думати про це, а почувала саму лише блаженну вдячність за те, що все найнеобхідніше робиться без її участі.

— Відпочинь, а я піду погуляю з малим, — з усмішкою сказала Дарія Йосипівна, поки Галина снідала. — Я дала йому розморожену суміш уранці, а коли прийдемо, ти погодуєш його грудьми. А наразі маєш ще трохи часу для себе.

Галина мовчки кивнула. Від слабкості їй було важко навіть говорити. Вона заснула ще до того, як Дарія Йосипівна вийшла з кімнати з підносом у руках.

Дідусь Вільгельм помер 10 лютого 1985 року в поважному 90-літньому віці. Задрімав по обіді, чекаючи на Галину з училища. А коли через дві години вона прийшла, то побачила на Вільгельмовому обличчі навіки застиглу щасливу усмішку. Вільгельма поховали у гробівці родини Левинських на Личаківському цвинтарі у Львові. На табличці написали просто: «Полковник Василь», — а нижче вказали дати народження та смерті. У самому низу примістили зображення орла.

— Я мав бути в Києві того дня, — писав у своїх мемуарах Вільгельм. — Я більше ніж переконаний, що якби я був у Києві в сей історичний для України момент, то все потім поточилося би по-іншому.

Та 20 березня 1917 року, під час проголошення Центральної Ради, Вільгельма в Києві не було. Він був на віллі Райнер у містечку Бадені, що біля Відня, де заліковував чергове загострення туберкульозу. Суворий родинний лікар і чути не хотів ні про які поїздки в такому стані, а надто до охопленого революцією Києва. Аж коли надійшло повідомлення, що німецький кайзер Вільгельм II хоче особисто нагородити австрійського ерцгерцога пруським військовим орденом Залізного Хреста І ступеня, лікар пом’якшав і обіцяв відпустити пацієнта на вручення нагороди, — та не раніше, ніж через два тижні.

— На звістку про визнання самостійної Української держави всі українці в австрійській армії незвичайно втішилися, а моя сотня уланів справила собі великий пир у Кадлубисках, — розповідав Вільгельм. — Я особисто послав капрала Назаркевича до барона Казимира Гужковського, щоби барон допоміг капралові