Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

— Навіщо?! Це ж божевілля, натовпи Тіней... просто кінець світу!

— Навпаки! Якщо я їх впущу — я їх контролюватиму. Хазяїн глечика віддає накази джинові, хазяїн кресала віддає накази інфернальним собакам, той, хто відкрив посудину, керує всім, що всередині! Елементарно, ази прадавньої магії! Отож я рятую світ, Дашо, а не гублю його!

На екрані чергувалися кадри. Судячи з новин, Москву здорово порвало. Напевно, й заняття в університеті скасовано... Я недоречно згадала, що не зачинила кватирку, йдучи востаннє з гуртожитку. Коли це було? Триста років тому. У той день, коли розбився скляний чайник і скалки розсипалися по всій кімнаті...

— Мені вас поздоровити? — запитала я тихо. — Чи видати медаль за порятунок світу?

Він весело розсміявся:

— Ні, з тебе точно буде толк... Спасибі за поздоровлення. Я відкрию портал у найближчу годину.

— Тоді чому ви тут, а не там? — я кивнула на екран, де біснувалися смерчі. — Хочете відкрити — йдіть, відкривайте, з Інструктором заодно... познайомитесь.

— Потім, — він посміхнувся. — Містична природа Москви не терпить моєї присутності... поки що. Це давнє місто зі складною системою магічних захистів і противаг, тому мені доводиться діяти чужими руками. От для чого мені потрібний Сем... і ти.

Він відійшов до письмового стола, відімкнув шухляду, вийняв скриньку. Повернувся до мене, відкрив скриньку врочисто, як наречений, що вперше демонструє нареченій обручку. На чорному оксамиті всередині лежав мій амулет у вигляді ока.

Я придушила перше бажання й не стала його хапати. Ясно ж, що чаклун на це розраховував.

— Я одержав цю річ літаком, спецпосилкою, вчора, — він уважно спостерігав за мною. — Розкажи, як вона вперше опинилася в тебе на шиї?

— Мені його подарувала мама.

— Брехати мені не треба, будь ласка. Друга спроба?

Ніжно співали канарки, невидимі в гілках екзотичного дерева. Десь далеко продзвонив дзвіночок. Долинув ледь чутний шум великого міста — і стих; лялька, схожа на Сема, дивилася в стелю скляними очима.

— Добре, — повільно сказала я. — Мені було вісім років, я їхала на екскурсію, автобус потрапив на мосту в аварію...

Сухо, без епітетів, я розповіла йому історію амулета. Він слухав дуже уважно й здивувався, коли я замовкла:

— І все?

— А що ще? Мама каже, що амулет дістався мені від батька. Що в день катастрофи кулон сам з’явився в мене на шиї, і тому я врятувалася. Перевірити немає можливості. Це все.

— Ти добре пам’ятаєш, як ти впала з моста у воду?

— Узагалі не пам’ятаю. Тільки пам’ятаю, як я вже на березі й люди біжать до мене, кричать...

— І тобі було вісім років?

Я кивнула.

— Ти, напевно, добре плавала?

— Ні, не дуже. Я вже пізніше навчилася.

Він дивився уважно, з дивною напругою в погляді й навіть гіркотою. Я зрозуміла, що зуміла якось його вразити, хоч сама не розуміла чим.

— Твій батько дуже обережний, — сказав він нарешті. — Я б надіявся, що ти брешеш, але це не так...

— Хто мій батько? — вирвалося в мене.

Він наповнив свою чашку бурштиновим чаєм з чайника:

— Великий маг... інших світів і часів. Древніший за мене. Він виходець з Темного Світу, але з тих часів, коли він ще не був Темний.

— А що, були такі часи?!

— От бачиш, як ти мало знаєш.

— То розкажіть мені! — я розлютилася.

Він похитав головою:

— Я розраховував на твою пам’ять. На лист, який він повинен був тобі залишити... Ти б поділилася зі мною, як з другом, змістом цього листа... Але вийшло інакше. Я витратив на тебе стільки часу... а ти коштуєш дешевше, ніж я думав.

— Я не товар!

— Усе — товар, — сказав він з огидною переконаністю в голосі. — Твоє життя сьогодні різко подешевшало, але дещо іще в ціні. Крові не боїшся?

Він стягнув мою руку джгутом і застромив мені у вену товсту голку:

— Пальцями працюй, не зупиняйся...

Я не відчула болю. Чи тому, що досі була в шоці, чи то він добре давав раду зі шприцом. Кров побігла по тонкому шлангу, наповнила пробірку.

— Хочеш знати, навіщо це потрібно? Ходімо...

Ми пройшли анфіладою кімнат — я втратила їм лік. Серед усієї цієї розкоші, антикварних меблів і золочених книжкових корінців, кутих ґрат, стародавніх свічників, серед інтер’єрів, що імітували аристократичний замок, я сама собі здалася привидом — блідим змученим привидом у джинсах і светрі, з підкоченим рукавом і ваткою у згині ліктя.

Слуги, незворушні, мов шахові фігури, з’являлися на нашому шляху і відчиняли двері, кланялися, зникали. Нарешті ми опинилися в просторій кімнаті