Читати книгу - "Темний світ. Рівновага"

У ніші стояла біла фігура. У першу секунду мені привиділася заморожена людина. У цю мить невидиме сонце за вікном вирішило раптом засяяти крізь хмару — й освітило нішу, як сцену.

Переді мною була статуя з білого сяючого каменю, статуя гарної жінки зі зверхнім лицем. Вона дивилася, здається, прямо на мене — дивилася єдиним оком, бо друге було ушкоджене і, здавалося, затягнуте більмом. Та навіть це не могло її спотворити. Поверхня каменю на її плечах і стегнах точнісінько імітувала ту саму жіночу шкіру, про яку кажуть «атласна». Рот був стиснутий уперто й глумливо. Оголені груди стирчали вгору.

Я підійшла ближче й аж тоді роздивилася, що кам’яна жінка зібрана зі скалок, з великих і малих шматочків, шви між ними були десь помітніші, а десь ледь угадувалися. І це теж не псувало жінки — вона здавалась переможницею, кам’яним феніксом, що повстав з мармурового пилу. Тільки одного ока, очного яблука із зіницею їй бракувало.

Чаклун поставив на білий триногий стіл скриньку зі срібним амулетом. Відкрив колбу з моєю кров’ю. Я згадала: ми з Германом у порожньому ресторані. Крапля моєї крові падає на амулет і сичить, як кислота, і по сріблу скачуть блискавки...

— Стара Тінь показала тобі нескладний фокус, — чаклун, здається, читав мої думки. — Стара Тінь — небезпечна тварюка, але примітивна... як акула з крихітним мозком. Дивись...

Він обернувся до статуї:

— Ця жінка була жрицею одного племені... багато тисяч років тому. Потім її перетворили на камінь, а на лиці написали заклинання, що відмикає будь-які двері... Усе, що замкнене. Потім статую розбили на тисячу частин і розкидали скалки по світу, щоб заклинання залишалося таємницею... А дехто почав збирати скалки й навіть успішно.

— Отже, вам потрібне відмикальне заклинання? Усе заради тексту?!

— Цей текст я знаю напам’ять ще змалку. Але цілісність статуї — умова того, що заклинання подіє. Щоб порушити рівновагу порталу, я мусив би зібрати її цілком. Але роботу не завершити, поки не активовано останнього компонента...

Він упівголоса заговорив мовою, від звучання якої мені стало холодно. Не перестаючи говорити, він крапнув моєю кров’ю на амулет. Як і того разу, кров закипіла й засичала кислотою, по сріблу застрибали крихітні блискавки...

— Ось амулет, осколок великої могутності, — він знову перейшов на російську. — Ось кров — спадщина великого роду... Ось і ти сама — тут, ти свідок і учасник великого чину!

І амулет змінився. Ледь-ледь, тіль-тіль перемінив обриси, немов попередня його форма була лише голограмою, ілюзією, а істинна форма проявилась аж тепер. Це теж було око, але нікому б не заманулося носити його на ланцюжку. Це був запечатаний у срібло дикий погляд, прадавній, заморожувальний, потужний.

— Ось вона, ця річ, — прошепотів чаклун. — І без твоєї крові вона даремна... Як і без твоєї присутності, без твоєї активної співучасті, бо ти дочка твого батька...

— Співучасті?!

— Так-так, ти стала моєю співучасницею, поздоровляю...

Він знову заговорив мовою, яка викликала в мене жах самим тільки звучанням. Благоговійно, кінчиками пальців він узяв річ, на яку перетворився мій амулет, підійшов до статуї, піднявся на крихітну драбину і, не перестаючи шепотіти, помістив амулет у єдине відповідне місце — у западину, де бракувало очного яблука із зіницею.

І фрагмент ліг в отвір, мов ключ у шпару, мов останній шматочок пазла в готову картину. Щось ледь чутно клацнуло...

І по кам’яній шкірі пробіг вогонь. Чаклун позадкував; статуя горіла, на її плечах і стегнах затягувалися рани, з розколотої статуя ставала цілою. У мене раптом з’явилась безглузда надія, що ця жінка може ожити, вистрибнути з кам’яної ніші, напасти на чаклуна й, мабуть, здолати його. Вона — може...

Але вогонь згас, а статуя стояла на місці. Обидва її ока дивилися мені в лице, а на лобі й щоках поверх білої шкіри проступали чорні знаки — в’язь, орнамент, мереживо.

 е пам’ятаю, що було потім. Якимось чином ми знову опинилися в нього в кабінеті, і тепер я навіть з’їла щось, не пам’ятаю смаку. Він сидів у кріслі переді мною з планшетом на колінах і всміхався, наче ситий тигр-людожер:

— Дивися...

Знову засвітилася плазмова панель на стіні. Я побачила запис, зроблений на камеру телефону: вулиця, пробка, машини наглухо застрягли. Водії повиходили й курять, оглядаються, переговорюються, комусь дзвонять...

Я впізнала в пробці Лізину машину. Я впізнала саму Лізу: вона стояла біля відчинених водійських дверцят з телефоном у руках і здавалася дуже напруженою, хворою, навіть постарілою. Звуку не було — усе тонуло в шумі вітру, що завивав над містом, — але з руху Лізиних губ я прочитала розпачливий крик: «Де він? Де Гриша? Чому я не можу додзвонитися?!»

Потім вона спересердя зачинила дверцята й пішла, прискорюючи крок, лавіруючи між машинами. Камера сіпнулася, стежачи за нею. Я побачила, як Лізу оточують люди в сірих куртках позавідомчої охорони. Один відлітає, немов від