Читати книгу - "Якоб вирішує любити"

Вони спинилися щойно там, де стояв пагорб, який пізніше назвуть Циганським. Звідти вони зняли першу мірку, оглянули місцевість, і вже невдовзі до роботи взялися землеміри та інженери. Одного ранку Фредерик зібрав коло себе всіх лотаринжців і сказав:

— Як ви знаєте, я був у Тімішоарі. І я пригрозив, що ми самовільно займемо землю, якщо вони зараз же не приїдуть і не обміряють її. Що ми забудуємося на власний розсуд і ніколи не сплачуватимемо податків. Це подіяло. Тепер землю обміряли, завтра беремося будувати. Чоловіки, на нас чекає велика робота, тож лягайте спати рано і не напивайтеся.

Ще до схід сонця жінки побудили своїх чоловіків, вони скупо поснідали і випили горілки, щоб зігрітися. Жінки відпровадили їх на край села і дивились їм услід, поки ті не розчинилися за обрієм. Колона возів, коней і людей зупинилася щойно там, де згодом постане Грозенау. Вони взялися копати першу з чотирьох ям, звідки брали землю для будівництва. Корчму звели ще перед церквою.

Одного похмурого, дощового ранку року 1772 вони востаннє зібралися на головній площі в Мерсідорфі. З собою взяли все, що мали і те, що їхні господарі відступили їм за невеликі гроші: стільці, столи, шафи, ліжка. Все, що їм могло знадобитися для скромної обстави їхніх глиняних хат, які чекали за обрієм. Треба було ще тільки отримати гарантійні грамоти. Кожна родина отримувала цілу маєтність: тридцять чотири йохи землі під ріллю, луки, пасовища, а також місця на дім, сад і город. Бездітні подружжя діставали тільки половину. З порожніми руками залишилися ті, що померли.

Перед входом до села спорудили поміст, на якому зайняли місця урядники з Тімішоари, а також барон Алвінці, власник Грозенау. Дорога та прилегле поле були заповнені каретами, возами й кіньми, чоловіками, жінками і дітьми разом з усіма їхніми пожитками. Дощ лив нещадно і без розбору на всіх — людей і тварин. Він пробирався під одяг та у взуття, в рот і очі. Грязюка була така в'язка, що важко було пересуватися. І тільки коні стояли незворушно й терпіли небеса, як усе життя терпіли людей.

Барон підвівся і промовив:

— Мужі, ви зробили велике діло, для себе, для ваших родин і для монархії. За найстисліший час ви звели тут село, яке стане вам новою батьківщиною. Коли працюватимете добре й сумлінно, наживете трохи добра, принаймні стільки, скільки належить селянину.

Він кашлянув.

— При цьому я буду вашим незмінно справедливим і зичливим паном. Я завжди відкритий для ваших звернень — але тільки як остання інстанція. Бо першість матиме суддя. Хто ваш суддя?

Натовп загомонів, бо ж ніхто про таке не подумав. Барон нетерпеливився і прошепотів до тих, що сиділи позаду:

— Вони вміють гарувати, як скотина, але не думати головою.

Він страдницьки зітхнув і повторив своє питання. Люди безпорадно перезиралися. Раптом почувся чийсь голос:

— Брат Фредерик. Хай він буде суддею!

Інший голос підхопив:

— Фредерик Обертин!

— Де той Фредерик Обертин? Хай вийде наперед! — звелів барон.

Фредерик зняв капелюха і несміливо ступив уперед. Барон знову звернувся до супроводу:

— Цей парубок виглядає цілком стерпно, тож не гаймо марно часу. В таку негоду подагра мене просто вбиває.

Він дав Фредерикові знак вийти на поміст.

— Читати-писати вмієте? — спитав барон, і Фредерик заперечив.

Барон повернувся до людей.

— Гмм, тоді в нас проблема. Фредерик Обертин не вміє ні читати, ні писати — а мусить, якщо хоче бути суддею. Боюся, вам доведеться вибрати когось іншого.

З юрми хтось засвистів — річ нечувана, як на ті часи. Барон розгублено дивився на натовп.

— Ніхто з нас не вміє читати й писати! — відповіли йому.

І тут зачувся голос Еви, яка протиснулася крізь юрбу до помосту:

— Я його дружина. Я навчу його читати й