Читати книгу - "Книга забуття"

Ну що ж, щодо лучника та стріл з’ясували. Тепер залишилося накласти цю трафаретну мудрість на нашу ситуацію з Сартром та картоплею.

— Я принесу, — приходить на допомогу Міка.

У «Щоденниках дивної війни» Сартр зафіксував: «По суті, війна не може нічому служити, оскільки вона є чистою руйнацією. Це винятковий і своєрідний досвід, що замикається на самому собі. Для прикладу, воїнська мужність — мужність обмежена — не може бути знаком моєї мужності в мирний час (наприклад, на пожежі, загалом кажучи: там, де ти один). Узагалі, на мій погляд, буття-на-війні є, судячи з усього, якимсь другим життям, яке мені дається в іншому світі і яке варто пережити цілком і повністю поза всякими стосунками з іншим життям (головним)».

Вважатимемо, що карта Мальро бита картою Сартра. Щодо останнього, то цей синоптик (служив військовим метеорологом) також мастак напускати туману. Одне життя, друге життя, третє… Ніби це сучасна комп’ютерна гра.

Життя в нас одне, друже Сартре. І не треба бути філософом…

А може, навпаки? Треба бути філософом. Завжди треба бути філософом…

Людське життя не має абсолютної цінності. Лише умовну. Як і все інше.

Поміркуйте самі: «Найстрашніше на війні — це не снаряди й не бомби, до всього цього можна звикнути; найстрашніше — це бездіяльність, невизначеність і відсутність безпосередньої мети. Значно страшніше сидіти в ущелині у відкритому полі під бомбуванням, аніж іти в атаку. Хоча в ущелині шансів на смерть значно менше, ніж під час атаки. Але в атаці — мета й завдання, а в ущелині тільки бомби рахуєш: влучить чи ні». Це Віктор Некрасов, автор «В окопах Сталінграда». Або в іншому місці: «Настрій собачий… Хоч би німці десь з’явилися. А то ні німців, ні війни, а так, якась занудна тягомотина».

(Отже: самоцінність життя не має прямого зв’язку із його самозбереженням).

І для мене не було нічого гіршого, як відсиджуватися в бригаді.

Ось і зараз маю відчуття, ніби я замість того, щоб іти в атаку, відсиджуюся в ущелині. А якщо уточнити, що ущелина ця має всі ознаки статевої щілини, то взагалі якась повна Караганда.

— Усе було дуже смачно.

Суттєва заувага: ніщо не може нам завадити поїсти з апетитом.

Так! Я ситий, я повен сил. Мене дістали власне занудство і вся ця безконечна тягомотина, якій я усіма способами сприяю. Де німці?! Де війна?! Де цей роман?! Я його зараз порву!..

— Ти недобре почуваєшся? — запитує Дайта.

— Ні, дякую, все гаразд, — відповідаю.

— У тебе такий вигляд, ніби ти на мене сердишся, — каже Міка.

Обіймаю сина.

— Вибач. Просто я задумався.

— Я ж нічого поганого не зробив, правда?

— Ти — молодець.

—І ти — молодець. — Міка міцно стискає мою шию. — Я за тобою скучив.

У моїй довідці про поранення написано, що отримав я його, перебуваючи в спецвідрядженні. Так це тоді називалося. І тепер, поки я пишу, поки думаю про цей роман, про війну, я для свого сина відсутній — перебуваю в спецвідрядженні. Навіть коли ми обідаємо за одним столом. Відсторонений, відчужений, чому я не спитаю себе: «А воно того варте?».

— Ти чай будеш біля комп’ютера пити? — запитує Дайта.

Я киваю.

— А я біля телевізора, — подає голос Міка.

Живемо ми не тільки один для одного, не тільки для себе, а й іще для чогось. Саме цей, третій, пункт спонукає мене займатися тим, чим я займаюся. Проблема в тому, що письменницька робота — надомна. Її неможливо зоставити за порогом. Тому моя родина в курсі, коли персонажі мого роману (роман завжди один — той, що в роботі) хворіють, коли сваряться, а коли на все забили…

— Тату, тут кіно про війну йде, — озивається Міка з сусідньої кімнати. — Будеш дивитися?

— Якщо ти не проти, я трохи попрацюю.

— Звук, будь ласка, притиш, — просить Дайта.

— До-о-обре, — поблажливо відповідає нам обом.

Приходить Дайта з горням.

— Щось мені кави захотілося. Посиджу біля тебе дві хвилини.

— Посидь. Кажуть, якщо довго сидіти на березі річки, можна дочекатися, що по ній попливуть трупи твоїх ворогів.

Дайта морщиться. Вона присіла кави випити, а я їй про трупи ворогів.

— Це ти про що? Про війну?

— Про мудрість. А щодо війни Мао Цзедун таке казав: «Ми — за знищення війни, нам війна не потрібна, але знищити війну можна тільки через війну. Якщо хочеш, щоб гвинтівок не було, — берись за гвинтівку». А ще він сказав, що гвинтівка народжує владу.

— Це також мудрість?

— Тільки для хунвейбінів.

— А я все чую, — подає голос Міка.

— Негарно підслуховувати китайські розмови дорослих, — докоряю йому.

— Ти сказав за гвинтівки, а мені пригадався Дімаров, як їх «озброєних» цеглинами погнали в атаку. Те, про що він розповідає, мені в голові не вкладається, — каже Дайта; вона відвела руку з горням і дивиться на нього, ніби чекає, що з посудини з’явиться якийсь Хотабич і роз’яснить, чому в цьому загалом прекрасному світі трапляються такі страшні речі.

— У фільмі Микити Михалкова «Цитадель» є подібний епізод, тільки масштабніший: на штурм цитаделі женуть тисячі людей тільки з палицями. Цей абсурд навіть обґрунтований якимись недолугими розмислами, вкладеними в уста Сталіна. Цебто таким випадкам дається раціональне й логічне пояснення, а відтак — і виправдання. Що, як на мене тільки посилює всю цю нісенітність… Михалков спробував зробити інакший фільм про ту війну, навіть порушив деякі непопулярні теми. У другому фільмі його трилогії військові під час відступу підривають міст разом із колоною біженців. Звісно, тралилося це випадково. Очевидне бажання