Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

Мовили вони, розкочуючи по-хлопському «ери», без гіркоти, бо то були провінційні знаменитості, і вони теж могли б перебратися до Парижа (канському голові суду не раз пропоновано крісло в касаційній інстанції), але воліли залишитися чи то з любови до рідного міста, чи то зі скромности або з пихи, чи то тому, що були реакціонери, чи то задля втіхи ладнати з сусідами-каштелянами. Багато хто з них, зрештою, не зразу повертався до своїх містечок.

Бо бальбецька затока — це по суті маленький відрубний світ серед світу великого, це кошик пір року, де зібрані в коло несхожі між собою дні та чергові місяці; в деякі дні звідси видно Рівбель, що заповідає бурю, і вулиці там сонячні, тим часом як у Бальбеку темно, ба більше: коли у Бальбеку постуденіло, то знайте, що на тому боці ще два-три місяці утримуватиметься тепло; ті з ґрандотельців, у кого відпочинок починався пізно чи тривав довго, з наближенням осени, з її туманами й дощами, сідали зі своїм багажем до човна і пливли наздоганяти літо у Рівбель чи в Костедор. Гуртик бальбецьких постояльців міряв недовірливим поглядом кожного прибульця; вдаючи, ніби той їх зовсім не цікавить, усі вони розпитували про гостя у свого приятеля, метрдотеля. Бо той метрдотель Еме щороку приїздив сюди на сезон і залишав за ними столики, а їхні пані малжонки, знаючи, що дружина Еме при надії, працювали по обіді над крижмом, оглядаючи крізь лорнетку мене з бабусею, бо ми їли круті яйця з салатою, а це вважалося поганими манерами, так не було заведено в алансонському порядному товаристві. Вони зневажали одного француза, поштуркували ним і величали його Сіром, бо він і справді назвався царкомодного з острівців Океанії, де жило півтора каліки дикунів. У готелі він мешкав зі своєю гарнесенькою любкою, і коли вона йшла купатися, місцеві урвителі горлали: «Хай живе цариця!», бо вона кидала їм грошини у п'ятдесят сантимів. Голова суду і старшина адвокатів одверталися, щоб не бачити її, а як хтось із їхніх друзів їв її очима, вони вважали за потрібне застерегти його, що вона проста медінетка.

— Але ж мені ручалися, що в Остенді вона купалася в царській кабіні!

— Авжеж! І платня за це двадцять франків. Ви теж можете взяти кабіну, якщо вам заманеться. А я таки знаю, що він просив аудієнції у короля і король дав йому зрозуміти,'що не бажає знатися з усякими кумедіянськими монархами.

— Чудасія, та й годі! бувають же люди на світі!..

Так воно, мабуть, усе це й було, але тут давалася взнаки ще й досада цих панів, що для більшости гостей вони всього-на-всього поштиві міщухи, незнайомі з марнотратною царською парою, тож коли повз нотаря, голову суду та старшину адвокатів проходили ці маскарадні чуперадла, як вони ту пару називали, гумор їм безнадійно псувався, і вони голосно висловлювали своє обурення; їхню досаду добре бачив їхній приятель метрдотель, який хоч-не-хоч догоджав сумнівним, але гойним їхнім світлостям, брав у них замовлення і водночас здалеку значуще накивував бровою своїм давнім клієнтам. Мабуть, та сама озлість, викликана побоюванням, що їх уважають за недостатньо «шиковних» і що вони не можуть показати, які вони насправді «шиковні», озивалася в них, коли вони дали прізвисько Хорошунчик юному модникові, сухітникові й шалапутові, синові великого промисловця, той-бо щодня красувався у новому піджаку з орхідеєю в бутоньєрці, за сніданням пив шампан і, блідий, незворушний, з байдужою усмішкою, ішов до казино й кидав на стіл, де грали в бакару, величезні суми, «щоб процвиндрювати», як казав із виглядом знавця нотар у розмові з головою суду, чия жінка знала «з надійного джерела», що цей молодик, типовий представник «кінця віку», завдає великого жалю батькові-матері.

З другого боку, старшина адвокатів та його друзі не пропускали нагоди водою бризнути на одну старшу даму, багату й титуловану, оскільки вона завжди тягала з собою усю свою челядь. Щоразу, коли пані нотарева і пані головиха бачили її в їдальні, вони зухвало наводили на неї лорнетки з такою пильною і недовірливою міною, ніби перед ними була потрава з помпезною назвою, але непевна на вигляд, потрава, яку після старанного вивчення, переконавшись у її несвіжості, відсувають зневажливим жестом і з гримасою несмаку.

Безперечно, ці пані хотіли тільки показати, що як їм чогось і бракує — в цьому разі бракувало деяких прерогатив, які мала стара дама, і знайомства з нею, — то не тим, що це було для них неприступне, а тим, що вони самі цього не хочуть. Урешті-решт вони самі себе переконали в цьому; але притлумлення всякого поривання, всякої цікавости до форм незнайомого життя, притлумлення надії сподобатися новим людям і виникле натомість удаване презирство та силувана життєрадісність не могли не окошитися на цих жінках: вони мусили під маскою вдоволення крити невдоволення і щокроку брехати собі — ось чому вони почували себе нещасними. Але й усі в цьому готелі власне поводилися так само, тільки виявлялося це по-різному: всі вони кидали на поталу як не самолюбству, то принаймні деяким засадам виховання або зашкарублим поглядам те розкішне хвилювання, що охоплює нас при зіткненні з незнайомим життям. Звичайно, мікрокосм, у якому замикалася стара дама, не був затруєний ядучими кпинами, як той гурт, де злісно збиткувалися над чужими чужаницями пані нотарева та пані головиха. Навпаки, він був просяклий тонким, старосвітським, хоч і штучним духом. Бо власне стара дама знаходила особливу звабу в тім, щоб чарувати нових людей і, оновлюючись задля них сама, здобувати їхню симпатію; ця зваба незнайома тим, для кого вся втіха лише в тім і полягає, щоб спілкуватися з людьми свого світу і нагадувати собі, що позаяк це найкращий зі світів, то тих, хто погано його знає і тому цурається його, треба просто зневажати. Можливо, стара дама гадала, що якби в бальбецькому Ґран-отелі ніхто її не знав, то, побачивши її чорну вовняну сукню і немодний чепчик, якийсь гультяй, вивернувшись у rocking'i,[126] посміхнувся б і муркнув: «Сіромашня!», і навіть достойний муж, як от канський голова суду, молодий на виду бакенбардист, ледь шпакуватий і бистроокий, чим їй особливо подобався, миттю націлив би сочевиці шлюбного лорнета на цю незвичну прояву; і, може, з таємної обави