Читати книгу - "Останнє літо"

Він знав од неї, що цей годинник був пам’яттю про батька і що вона вже кілька років носила його не знімаючи, але саме це й не дало змоги йому заперечити. Він мовчки взяв годинника й надів на руку. А свого, знятого з руки, тримаючи за розстебнутий ремінчик, нерішуче простяг їй. Вона всміхнулась і на якусь мить заплющила очі, дала зрозуміти, що саме цього й чекала від нього, що так і треба було зробити; вона взяла годинник і поклала в кишеню свого білого халата.

— До побачення, рідний… Ну що тобі ще сказати?

Вона кілька разів поцілувала його.

— А тепер мені треба йти на обхід. А ти повертайся до будинку.

— Чому це?

Йому не хотілося йти до своєї кімнати. Йому, навпаки, хотілося, щоб вона пішла туди, до головного корпусу, по тій довгій алеї і він міг би ще довго дивитись їй услід.

— Іди, йди. Це ж не ти мене, а я тебе проводжаю. Іди.

І, знову міцно поцілувавши, одірвалась од нього й сказала ще раз, уже суворо:

— Іди.

Він розумів, як їй важко, повернувся й пішов.

Уступивши до кімнати, не глянувши на батька, став біля вікна й дивився їй услід, відчуваючи себе винним, ніби вона йому заборонила, а він усе-таки потай це робить.

Вона йшла по алеї, тепер уже далеко, в надітому поверх обмундирування білому накрохмаленому халаті, який жартома називала своєю парадною формою.

Алея тяглась далеко, і він дивився вслід ще довго.

Потім обернувся до батька.

— Це хто? — спитав батько.

— Мій лікар.

— Оця, мабуть, тебе не пустила до мене приїхати?

— Ця, — сказав Серпілін. — Коли війна закінчиться, одружуся з нею.

— А згоду маєш?

— Маю.

— Розумію.

І бриніла в цьому батьківському «розумію» ледь помітна усмішка: «Звичайно. Як не дати згоду тобі, генералові?»

— Показна жінка, — помовчавши, сказав батько. — Але ж ти, пробач мені, вже чоловік підтоптаний. Чи не молода вона для тебе?

— Нічого, — сказав Серпілін з певністю, за яку вдячний був їй.

— Розумію, — повторив батько з новою, інакшою, ніж досі, інтонацією, тепер, певно, подумавши не про сина, а про себе і про свою сім’ю: «Якщо одружиться, значить, усе, що буде, їй».

Серпілін відчув цю занепокоєність, за якою стояло довге спільне життя із скупою й хваткою жінкою, і згадав про гроші, які треба віддати батькові; і ті, що відкладав сам, і ті, що вчора принесла Пікіна. Розстебнув польову сумку, витяг з неї обидва конверти й поклав перед батьком:

— На тобі гроші. Тут на всіх, сам дивись, кому скільки. Антоніну з сином теж. не забудь, — на всяк випадок сказав він про сестру, що жила окремо від батька. — Тут вісім тисяч.

Батько взяв конверти, повагався трохи — чи не полічити, але лічити не став, а, розстебнувши ватник, довго розсовував гроші там, під ватником, у різні кишені — і ліворуч, і праворуч.

— Спасибі. Вважай, що на онуків дав. Ми з Пелагеєю й так прожили б. Нам з нею багато не треба. «Там уже треба чи не треба…» — Серпілін згадав уривок батькової фрази біля віліса: «Ну, а коли, скажімо, в кого жінки нема, кому атестат?..»

— Тепер куплю гостинців на товчку, — озвався батько. — Пелагея, проводжаючи, казала: добре, коли б мануфактури якоїсь…

— Звідки ж у мене мануфактура? — Серпілін не стримав раптової неприязні. — Товар на чоботи для тебе й одріз на шинель є. З сукна дітям зимове пошиєте. Там у Ані лежить. Візьмеш у неї. Я вже звелів, щоб віддала.

— Нічого вона мені не сказала, — злякано й сердито мовив батько.

І Серпілін знову подумав про його довге життя з Пелагесю Степанівною. «Інакшим він був замолоду. Всяк бувало, але інакший.

Як багато може зробити лиха жінка за довге життя з чоловіком… А втім, чому лиха? Для мене лиха, а для нього, може, й хороша».

— Ніде вона їх не поділа — не з таких, — сказав він про Аню, все ще думаючи про мачуху. — Просто забула тобі сказати.

— Як це — забула?

Серпілін не відповів, згадав про сьогоднішню ніч і про те, що сусідки немає, вона чергує і, як говорила Аня, тепер замикає свої кімнати, коли йде з дому… Отже, вони поклали батька на ліжко, а дівчинку на диван, а самим лишилося в цю останню ніч іти тільки в кухню. «Але про це в нього й гадки нема, — подумав він про батька. — А от про товар на чоботи сказати забула…»

— Це правда, що розписалися? — спитав батько.

— Правда.

— Отже, розписались…

У батькових словах знову було занепокоєння, може, навіть самому ще не зрозуміле. Мабуть, не встиг обміркувати, як це: добре чи погано для нього і для його домашніх. З одного боку, коли розписались, виходить, баба з воза, нехай про неї тепер старший лейтенант думає. А з другого боку… Хто його знає, що там з другого боку.

Серпілін почув, як за вікном розвернулась машина.

— Приїхали по нас, — сказав він батькові.

І, подивившись на картонну коробку з аптечкою, яку принесла Баранова, посунув її по столу до батька:

— Візьми для свого околодка. Кажеш, ліків не вистачає, тут, певно, багато чого є.

— Товаришу генерал!..

На порозі стояв водій.

— Бери чемодан, поїхали!

Уже дев’ять годин віліс і «додж», що йшов услід за ним, стрибали по вибоїнах та ковдобинах Варшавського шосе.

Малоярославець, Мединь і Юхнов зостались позаду, але до Кричева, за