Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

клаптикової ковдри, сюртук із грубого блакитного сукна і сірий капелюх з широкими крисами. Цю розкіш, наказану містом Суланжем, де Вермішель сполучав посади воротаря в міській ратуші, барабанщика, тюремного сторожа, скрипаля й понятого, підтримувала пані Вермішель, грізна супротивниця філософії Рабле. Ця вусата й чоловікоподібна особа, в метр завширшки і вагою у сто двадцять кілограмів, але дуже спритна, утвердила свою владу над Вермішелем, який, дістаючи від неї штурханці під час сп'яніння, терпів їх і тоді, коли бував тверезий. Ось чому дядько Фуршон казав, зневажаючи одяг та поведінку Вермішелі: «Рабська ліврея!».

— Як згадаєш про сонце, так і побачиш його проміння, — продовжував Фуршон, повторюючи жарт, викликаний сяючим обличчям Вермішелі, яке й насправді скидалося на одне із тих золотих світил, що малюються на вивісках по провінційних шинках. — Чи не помітила вже пані Вермішель занадто багато пороху на твоїй спині, що ти втік від своїх чотирьох п'ятих, бо не можна ж назвати цю жінку твоєю половиною? Що привело тебе сюди спозаранку, битий барабане?

— Знову ті ж самі державні справи! — відповів Вермішель, явно звиклий до подібних жартів.

— А, торговельні справи в Бланжі йдуть поганенько; нам доведеться опротестувати кілька векселів? — сказав дядько Фуршон, наливаючи склянку вина своєму другові.

— Та наша мавпа повзе за мною, — сказав Вермішель, посмикуючи плечем.

На робітничому жаргоні «мавпа» означає хазяїна. Цей вираз увіходив до словника Вермішелі й Фуршона.

— І чого це панові Брюне надумалося тут набридати? — запитала Тонсарша.

— Ет! боже мій, — вигукнув Вермішель. — Ви йому тут за останні три роки даєте прибутку більше, ніж самі того варті… О, добре він вас тисне, оцей хазяїн з Егів! Спритно він робить, оцей Оббивальник… Як каже дядько Брюне: «Коли б у нашій долині було ще троє таких поміщиків, як він, моє багатство було б забезпечене!..».

— І що це вони ще здумали нового проти бідняків? — сказала Марі.

— Слово честі,— відповів Вермішель, — все це не таке вже й дурне! І вам всім, зрештою, доведеться прищемити собі пальчики… Що ви хочете! От уже скоро два роки, як вони забрали над вами силу з трьома своїми сторожами й кінним об'їзником, старанними, наче ті мураші, та з оцим польовим сторожем, справжнім людожером. Та й жандармерія б'ється тепер з усякого приводу заради них… Вони вас розчавлять…

— Як би не так! — сказав Тонсар. — Ми дуже вже плоскенькі… Краще опирається не дерево, а трава.

— Не дуже ти покладайся на це, — заперечив своєму зятеві дядько Фуршон, — у тебе є майно…

— Та й нарешті,— продовжував Вермішель, — вони вас люблять, оті люди, з рання й до вечора тільки про вас і думають! Вони так розміркували: «Худоба їхня травить наші луки; ну, ми її й відберемо від них, оцю худобу; не зможуть же вони самі жерти траву на наших луках». А як на спині в кожного з вас висить по вироку, вони наказали нашій мавпі одібрати ваших корів. Сьогодні зрання ми почнемо з Коншів, заберемо корову в тітки Бонебо, корову в Годенші, корову в Мітанші…

Ледве зачувши ім'я Бонебо, Марі, коханка Бонебо, сина старої власниці корови, вистрибнула у виноградник, підморгнувши своїм батькові й матері. Вона, як той вугор, вислизнула в щілину тину й помчала до Коншів із швидкістю переслідуваного зайця.

— Понароблять вони такого, — спокійно сказав Тонсар, — що їм кістки попереламують, а шкода: матері їм нових не понароблять.

— Хто зна, а може, й понароблять, — підтримав дядько Фуршон. — Тільки, бачиш, Вермішель, я раніш як через годину з вами ніяк не зможу вирушити, в мене дуже важлива справа в замку.

— Важливіша за три підписи по п'ять су кожний? «Грішно плювати у виноград», — казав ще патріарх Ной.

— Я ж кажу тобі, Вермішель, що мої торговельні справи кличуть мене в Егський замок, — повторив старий Фуршон, напускаючи на себе сміховинну поважність.

— А навіть коли б цього й не було, — сказала Тонсарша, — краще було б татові на часинку зникнути. Невже вам би дуже хотілося знайти корови?

— Пан Брюне — людина не зла, він, далебі, був би радий знайти самі тільки коров'ячі коржі,— відповів Вермішель. — Людині, що мусить, як він, їздити вночі, треба оберігатися.

— І правильно робить, коли так, — сухо сказав Тонсар.

— Ось чому, — продовжував Вермішель, — він так і сказав панові Мішо: «Я поїду, коли скінчиться засідання». Якби йому хотілося знайти корів, він би поїхав завтра о сьомій вранці. Але теж треба буде, щоб він пішов, пан Брюне. Двічі Мішо не обдуриш, це просто мисливський собака! О, який розбійник!

— В армії треба було лишати отаких бандитів, як він, — сказав Тонсар, — його тільки на ворога й пускати… Хотів би я, щоб він запитав у мене моє ім'я, — хай він себе зве старим вояком молодої гвардії, а певен я, що, якби нам помірятися з ним пазурами, в мене більше шерстки в лапах лишиться.

— Ах, до речі! — звернулася Тонсарша до Вермішелі.— А афіші на суланжське свято, — коли ж ми їх матимемо? Вже ж восьме серпня.

— Я вчора відніс їх друкувати до пана Бурньє у Віль-о-Фе, — відповів Вермішель. — У пані Судрі щось подейкували про фейєрверк на озері.

— От набереться народу! — вигукнув Фуршон.

— Славні деньочки для Сокара! — з задрістю вимовив шинкар.

— О, як не буде дощу!.. — додала його жінка, наче заспокоюючи себе.

Зачувся тупіт коня, в напрямі від Суланжа, і хвилин через п'ять судовий виконавець вже прив'язував свою коняку до стовпа, вкопаного біля хвіртки, якою виходили корови; далі він сам всунув голову в двері «Великих-ГУ-синіх».

— Ну, ну, хлоп'ята, не гаймо часу, — сказав він, вдаючи, що дуже поспішає.