Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

— Ах! — сказав Вермішель, — один ухиляється, пане Брюне… У дядька Фуршона подагра…

— В нього багато подагр, — відповів виконавець. — Та закон зовсім не зобов'язує його бути тверезим.

— Ви вже пробачте мені, пане Брюне, — сказав Фуршон, — мене чекають в одній справі в Егах, у мене там приторговують видру…

Брюне, маленький, сухенький чоловічок з жовчним обличчям, одягнутий весь у чорне сукно, з жовтими очима, кучерявим волоссям, стиснутим ротом, гострим носом, захриплий голосом, — був взірцем людини, яка своїм обличчям, поводженням і характером цілком відповідає своїй професії. Він так добре знав право або, вірніше, крутійство, що був одночасно і страховищем, і порадником кантону: через це він був досить популярним серед селян, від яких звичайно брав свою плату натурою. Усі ці позитивні й негативні властивості та спритність приваблювали до нього місцеву клієнтуру, на відміну від його співбрата метра Пліссу, про якого мова буде далі. Ця наявність одного судового виконавця, який робить буквально все, й іншого виконавця, що нічогісінько не робить, — звичайне явище у мирових судах глухих сільських кутків.

— Отож, справа спалахнула? — запитав Тонсар маленького дядька Брюне.

— Що ж вдієш! Ви його теж дуже обкрадаєте, а він захищається, — відповів виконавець. — Вони погано скінчаться, усі ці ваші справи; в них втрутяться власті.

— Отож нам, біднякам, треба подихати? — сказала Тонсарша, подаючи судовому виконавцеві склянку вина на блюдечку.

— Біднякам подихати можна, в них ніколи нестачі не буде, — сентенційно сказав Фуршон.

— Дуже ви теж рубаєте ліс! — продовжував виконавець.

— Не вірте, пане Брюне; і отакий-от галас за кілька паскудних в'язок хмизу, — сказала Тонсарша.

— Замало повинищувано багатіїв у революцію, от і все, — сказав Тонсар.

У цю мить зачувся шум, страшний своєю незрозумілістю. Шалений тупіт двох ніг, змішаний із стукотом зброї, панував над шарудінням листя й гілок, які тяглися за ще швидшими кроками, два голоси, такі ж неоднакові, як і звуки кроків, кидали верескливі вигуки. Всі присутні в шинку здогадалися, що це чоловік переслідував, а тікала жінка; але з якої причини? Незнання тривало недовго.

— Це мати, — сказав, підхоплюючись, Тонсар, — я пізнаю її дзвіночок.

І раптом, вдершись по кривих східцях «Великих-ГУ-синіх» останнім зусиллям енергії, яка живе тільки в суглобах контрабандистів, стара Тонсар, змахнувши в повітрі всіма чотирма кінцівками, розтяглася посеред шинку. Величезне громаддя її в'язки страшенно загуркотіло, падаючи від одвірка на долівку. Всі підхопилися. Столи, пляшки, стільці, зачеплені сучками, розлетілися в усіх напрямах. Гармидер був би не більший, якби обвалилася вся халупа.

— Ой, зараз помру! Мерзотник вбив мене!..

Крики, вчинки і вторгнення старої пояснилися появою на порозі лісового сторожа в зеленому суконному костюмі, у капелюсі з срібним мотузком, з шаблею при боці, у шкіряній перев'язі з гербами Монкорне і Труавілів на ній, у червоному форменому жилеті й в шкіряних гетрах вище колін.

Після хвилини непевності сторож сказав, побачивши Брюне й Вермішель:

— В мене є свідки.

— Чого? — запитав Тонсар.

— У в'язці в цієї жінки десятирічний дуб, розрубаний на кругляки… Це злочин!

Ледве було сказано слово «свідок», як Вермішель вирішив за краще вийти подихати свіжим повітрям у виноградник.

— Що!.. Що!.. — казав Тонсар, стаючи перед сторожем, тоді як Тонсарша піднімала свекруху. — Чи не схочеш ти намастити собі п'яти, Ватель?.. Складай свої протоколи й хапай людей на шляху, — там тобі й місце, розбійнику, а звідси йди. Мій будинок, треба думати, належить мені! І вугільник господар у себе вдома…

— Я спіймав її на гарячому, твоя мати повинна йти зі мною.

— Арештувати мою матір у мене в домі? Ти не маєш на це права. Моє житло недоторканне, це добре відомо. Чи є в тебе наказ нашого слідчого, пана Гербе? Сюди без суду не ввійдеш. А ти ще не суд, хоч і присягав на суді заморити нас голодом, лісовий приставе клятий!

Лють у лісника досягла такого ступеня, що він намагався силою заволодіти в'язкою. Але стара, цей жахливий обривок почорнілого пергаменту, наділений руками, подібну якій можна побачити тільки на картині Давіда «Сабінянки», закричала йому:

— Не торкай, або я видряпаю тобі очі!

— Гаразд, насмільтесь розв'язати в'язку при пану Брюне, — сказав лісник.

Хоч судовий виконавець і зберігав вираз байдужості, якого надає чиновникам звичка до всіляких справ, але він підморгнув оком шинкарці та її чоловікові, даючи зрозуміти: «погана справа!». Старий Фуршон, із свого боку, пальцем вказав своїй дочці на купу попелу, навалену в каміні. Тонсарша, одразу зрозумівши з цього виразного жесту і те, яка небезпека загрожує її свекрусі і яку пораду дає їй батько, вхопила жменю попелу й кинула його у вічі лісникові. Ватель аж завив; Тонсар, наділений всією зіркістю, що її втратив лісник, грубо штовхнув його на криві зовнішні сходи, на яких ногам сліпого було так легко спотикнутися, що Ватель покотився аж до самого шляху, випустивши з рук рушницю. В одну мить в'язку було розв'язано, кругляки вийнято й заховано зі спритністю, що не піддається ніякому описові. Брюне, не бажаючи бути свідком цієї операції, прекрасно передбачуваної ним, кинувся піднімати лісника; він посадив його на схилі й побіг змочити хустку в воді, щоб промити очі потерпілому, який, незважаючи на свої страждання, намагався добратися до струмка.

— Ватель, ви самі винні,— сказав йому виконавець. — Ви, бачите, не маєте права входити в чужі будинки…

Стара, маленька, майже горбата жінка кидала очима стільки ж блискавок, скільки лайки беззубим, вкритим піною ротом, стоячи на порозі шинку, впершись кулаками в боки й горлаючи так, що її було чути аж у Бланжі:

— Ах, мерзотнику, так тобі й треба! Хай тебе