Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Не звертав уваги на натовп журналістів, які завжди обсідали мікрофонами, диктофонами, фотоапаратами, відеокамерами. Однак зараз, побачивши у натовпі наставлених мікрофонів один, на квадратній підставці якого прочитав напис англійською UKRAINE, зупинився.

— Я хочу дещо сказати для українського телебачення.

Даві спіймав себе на тому, що його бажання дати інтерв’ю українському тележурналісту, яке миттєво визріло, швидше було спробою хоча б таким чином поспілкуватися з Мартою.

Заметушилися, занервували репортери, пропускаючи наперед зовсім не знаного ніким журналіста. Це тобі не паморочлива блондинка з американської телемережі СЫИ, акредитована в Катарі, якій не раз давав інтерв’ю Ель Даві, не швидкі, з реакцією кобри репортери столичних мас-медіа. Молодий український репортер, на якого пильно дивився Даві, мав досить приємний вигляд (надзвичайно заімпонувало його світле, як у Марти, волосся) і застарілу відеоапаратуру, хоча досить відомої і авторитетної японської фірми. Журналіст теж (як Марта!) не знітився перед численними титулами, якими представляв Даві його секретар, легким порухом відігнав русяве волосся з чола і поставив розумне і досить інтригуюче, як оцінив Даві, питання:

— Які наміри стосовно нафтових поставок в Україну переслідує така багата і впливова людина, як нафтовий король Катару Ель Даві, і якщо він підпише угоду, то чи не посварить Україну з Росією, теж багату на поклади нафти?

— Я не був в Україні, — почав Даві. — Але сьогодні біля цього палацу побачив ваш жовто-блакитний прапор. Зрозуміло, блакитний колір означає небо, ну, а жовтий, очевидно, для вас — це хліб. Чи не так? — Даві не сказав, що прочитав про це кілька хвилин тому.

— Так! — приємно посміхнувся репортер.

— І тому я впевнений, що така країна ніколи не піде на те, щоб колір її неба став чорним від вибуху війни. Гадаю, це добре знають у Росії, бо бізнес, заради якого ми тут зібралися, працює на процвітання країн, а не на політичні амбіції. Це здорова економічна конкуренція, властива світовій економіці.

— Дякую! — англійською подякував репортер.

— А як це буде українською? — заради цікавості перепитав Даві.

— Дя-ку-ю! — по складах з посмішкою вимовив журналіст.

У залі за величезним круглим столом уже зібралося чимало людей. Секретар Даві шанобливо показував, куди йти, і лише вмостившись у зручному кріслі, перед яким на столі стояла табличка з його прізвищем, Даві озирнувся доокруж. Біля нього пустувало ще кілька місць для нафтових акул Персидської затоки. За них Даві не хвилювався, вони завжди приїздили з особливою помпезністю хвилина в хвилину, але в більшості випадків схилялися до рішень Даві, дії якого завжди вважали безпрограшними.

Делегація України, яку шукав очима Даві, уже сиділа на своїх місцях. Центральне крісло відразу за табличкою «Україна, голова делегації» займав чоловік з типовими єврейськими рисами обличчя. Це неприємно вразило Даві, бо над усе він хотів побачити слов’янський тип. Зрештою, саме такий огрядний чоловік сидів біля голови делегації — міністр закордонних справ. Їм було надзвичайно спекотно, хоча ніхто не видавав цього, ховаючи щедрі патьоки поту під темними, на шовкових підкладках, маринарками. Тільки міністр, який відразу сподобався Даві, бо мав широке, відкрите обличчя, масивний ніс з різьбленими ніздрями та веселі мигдалеві очі під густими з сивиною бровами, дозволив собі налити у склянку води, випити її одним махом і потім з полегшенням зняти і повісити на крісло таку недоречну тут маринарку. Він не супив брови, не оглядав присутніх з-під круглих скелець окулярів з явною недовірою, як це робив їхній керівник. Навпаки, про щось тихо гомонів з колегами, а вряди-годи вибухав густим, щирим сміхом.

Як і розраховував Даві, його пропозицію надати Україні довготерміновий кредит із заниженими відсотками погашення платежів, підтримала більшість.

Перед офіційною церемонією підписання угоди оголосили перерву. До Ель Даві відразу поспішив у супроводі темних маринарок голова української урядової делегації —виконуючий обов’язки прем’єр-міністра республіки, як було представлено.

— Спасіба! — тиснув руку Ель Даві. — Спасіба от всєго українского народа.

Перекладач відразу зацокотів, припідносячи слова з поштивим вишколом.

— Як? — здивувався Даві. — Наскільки мені відомо, по-українськи thank you звучить як дя-ку-ю, чи не так?

В українського урядовця брови злетіли з-під скелець. За його спиною чулося рокотання густого сміху, ледве стримуваного міністром закордонних справ. Та все ж таки сміх вирвався назовні. Даві так і не зрозумів, що викликало таку реакцію.

Тим часом голова української урядової делегації відкланявся, не проронив більше жодного слова, — німа процедурна сцена з етикету намальованих посмішок.

— Дякую, щиро дякую за вияв громадянської підтримки, — проказав спочатку українською мовою, а потім по-англійськи міністр закордонних справ.

— О! — відверто зрадів Даві, почувши, нарешті, відоме йому українське слово. — Я знаю, що по-українськи thank you вимовляється як дя-ку-ю.

— Так, так, — все ще посміювався міністр.

— А тоді ж чому ваш прем’єр-міністр говорить «спа-сі-ба»? Це якийсь український діалект?

Міністр голосно випустив носом повітря, а за якусь мить знову вибухнув реготом і по-змовницьки витлумачив Даві:

— Тому він у нас виконуючий обов’язки прем’єр-міністра, бо не вміє добре українською говорити, знаєте, все життя по-російськи… — Не доказав, махнув рукою.

— О, це просто чудовий закон, коли людина не знає добре державної мови, її називають «виконуючий обов’язки».

Міністр щиро розреготався і додав українською, звертаючись до своїх колег, що стояли поруч:

— Його б та до нашої Верховної Ради з такою пропозицією. Може, й справді більше гідності було.

А для Даві сам же переклав:

— Чи не буде у вас бажання відвідати Україну?

— Дя-ку-ю! — вимовив Даві по-українськи і продовжив англійською:

— Якщо наші справи підуть добре, то,