Читати книгу - "Роман юрби, Шевчук Валерій"

Рвонувся через бузкові кущі, але Шурка Кукса вже мчав через верболози, прориваючи їх, наче танк. Вася Равлик відстав. Сплюнув і повернувся до вудочки, а поплавка в тієї й не було. Тоді Вася обережненько підсік і раптом відчув, що на гачку щось немале. Вудилище вигнулось, і Вася Равлик кинув його у воду — риба потягла вудку на середину річки. Тоді ніби ожив на човні поблизу рибалка. Витяг чимскоріше з річки кітвину, тобто прив’язаного до шворки каменя, сів на весла й чимдуж погнав до вудочки. Вася Равлик скинув тим часом штани й сорочку і вже плив, викидаючи маслакуватими руками.

— Я його з човна візьму! — закричав рибалка, був ним Віталій Корж. — Не лякай, Вась!

Вася став на підводного каменя, з води стриміла тільки його голова.

— Підсака у тебе є? — схвильовано спитав.

— У мене всьо є, Вась, — самовпевнено сказав рибалка. — Я таких коропців не один десяток піймав.

Він покинув весла і схопився за вудилище, що пливло по воді.

— Не дуже рви, — крикнула Васина голова — Помаленьку підводь, Віта!

— Ти мене, Вась, не вчи, — сказав рибалка Корж. — Я його зара вмиг залапочу!

Вудилище аж зігнулося до води, Корж пихтів; голова Басі Равлика схвильовано моргала, а рот аж розтулився від захоплення.

— Так його не візьмеш, — сказав Равлик. — Попусти!

Корж кинув вудилище на воду.

— Хай трохи втомиться, — сказав він.

Вудилище помчало по воді, а Корж рвонув за ним човном. Тоді знову схопив вудочку, але вона легко подалася — з води вистрибнув порожній гачок.

— Да, — сказала Васина голова. — Зірвався, зараза!

— Кіло на п’ять було, — сказав Корж, під’їжджаючи до Васі. — Я вчора точно такого взяв.

Вася Равлик поплив до берега спиною, тягнучи за собою вудочку.

— З берега ти б його все одно не взяв, — сказав Віталій Корж.

Але Вася Равлик уже розчарувався у риболовлі. Він скинув труси, викрутив, а тоді вдяг на голе тіло штани й сорочку. Скрутив вудочку й тільки по тому йому прийшло до голови: а чи добре зробив, що покинув удома чужу жінку. А що, коли вона його оббере? Великого добра Вася не мав, але в нього був поганий настрій, у нього в душі бовталася жахлива мішанка і то хто зна від чого: чи від невдалого рибальства, чи від чергової сварки з Шуркою Куксою, чи від того, що всі вже знали про Раю, яка спить у його домі, й неґречно обізвали її чортицею, чи від того, що він міг і справді прийти в обкрадений дім, а в нього ж там костюм, і туфлі, й трохи грошей у шафі, на які мав прожити до получки, а ще в нього був класний транзистор. Ішов і подумки перераховував усе, що в нього було і що можна було вкрасти. З цими думками відчинив хвіртку й побачив на ґанку Раю, все в тому ж сірому платті, вже розчісану, але з припухлим після сну лицем. Вона сиділа й позіхала, не прикриваючись.

— Чого пішов? — спитала.

— Рибу ловив, — відповів Вася Равлик. — Виспалась?

— Та не дуже, — муркнула Рая. — В тебе щось хавать є?

— Чого не взяла в холодильнику?

— Я тут не хазяйка, — повела плечем Рая. — А що там у тебе є?

— Ковбаса і яйця, — сказав Вася, пробуючи й пожартувати. Але його плаский гумор до неї не дійшов.

— Дай хліба з ковбасою, — знову позіхнула Рая.

Він пішов і відбатував їй ковбаси і намазав грубий клапоть хліба маслом, а тоді сів на ґанку й дивився, як пожадно вона їсть. І щось таке чудне йому здалося: ніби це кішка перетворилися в людину, адже й прибилася вона до нього, як блудяща кішка, а він кинув їй шмат ковбаси, от вона й уминає, сторожко на нього позираючи.

— Ти хто? — спитав Вася Равлик.

— Я? — повернулася вона до нього з набитим ротом — Рая.

— Це я вже знаю. Де живеш?

— Я? — знову перепитала вона. — На Мальованці.

— А те, що ти не прийшла додому, нічого?

— Нє, — сказала Рая. — Я часто не приходжу додому.

— Батьки в тебе є? — строго спитав він.

— У мене? — спитала Рая. — Мамка є, папки нема.

— А де ж папка?

— Папки й не було, — байдуже мовила Рая.

— А ти десь робиш?

— Я? Та нє!

— А що ж ти робиш?

— Я? Нічого.

— Аз чого живеш?

Глянула на нього вовченям, і тільки тепер він помітив, що вона ще дуже молода, і це тільки такий накип на ній: дозрілої, а може, й потертої жінки.

— Мамка в столовці работає, — сказала. — От і носить нам їсти.

— А скільки ж вас у неї?

— Нас? П’ятеро.

Ковтнула останній ковть і обтерла губи.

— Ще їстимеш?

— Нє, я сита, — сказала. — Закурить у тебе нема?

Він витяг сигарети, й вони закурили. Позирав скоса на свою несподівану гостю і все ще дивувався: й досі нагадувала вона йому блудящу кішку, яка перебивається у світі абияк: щось принесе їй мати, щось украде сама чи приб’ється до якогось дому. Раптом подумав: на ґанку їх напевне побачать сусіди, а може, вже й побачили — стало від того неприємно. А ще йому стало неприємно, бо не відав: ось вони поговорили, а далі що? Відіслати її додому? Але якось не міг її прогнати хоча би з-за того, що було між ними вранці. Залишити в себе? Але тоді між ними мали б виникнути якісь стосунки — чи ж хоче він триваліших стосунків з такою-от дівчиною? Зрештою, звідав, що вона давно вже не дівчина, очевидно, не одному й у підстілку була. Ні, ліпше її прогнати, всунути в руку десятку і хай котиться під три чорти.

— Слухай, — спитав раптом. — А чого тебе чортицею звуть?

— А чого тебе Равликом? — спитала вона.

— Ну, я хлопцем любив ото казать: "Равлик, равлик, вистав рожки…"

Вона засміялась, коротко й хрипкувато, здається, вперше отак сміялась.

— Чого ти?

— Бо ти на равлика схожий, — мовила, випускаючи дим. — А де тут у тебе туалет?

— За хатою, в кінці стежки, — сказав він трохи невдоволено, бо не любив, коли з нього сміялися й називали Равликом.

Вона пішла, мотаючи задком, а він ліниво подумав, що фігура в неї нічого, от тільки це плаття. Подумав: коли б її вдягти по-людському, послати в перукарню и по-людському підстригти, бо в неї на голові якась нечупарна кучма, заборонити ваксити губи й чорнити очі — може, була б і нічого. Але ні, найрозумніше відіслати її зараз, бо навіщо йому в домі таке чудо?

Вася Равлик був хлопець простий, але порядний: пив рідко, любив ошатно, без вибриків, одягатися; мати, поки жила, про нього дбала, а зараз він дбає сам про себе; подобалися йому дівчата ошатні, одягнені зі смаком і які не вельми ваксуються; з Митьком Гіллякою він знався по-вуличному, бо вони разом росли, разом і в школу ходили; Митько, правда, закінчив вісім класів, а він, Вася Равлик, усі десять. До п’яниць та картярів Вася не приставав: ходив на роботу в друкарню, і робота в нього була чиста — лінотипіст. Любив читати газети й дивитися телевізора, навіть книжки брав у бібліотеці, а десяток мав і власних — вони стояли на етажерці й були страшно потріпані, бо їх Вася не шкодував давати у позичку на прочитку на роботі й хлопцям із вулиці. Дівчат він трохи побоювався, особливо тих, що йому подобались, і от раптом устряв у таку халепу, покористувався кинутою йому в ліжко нестатечною дівчиною і тепер сидить бевдзем і не знає, що йому з тією дівчиною робити. І він вирішив бути мудрішим від самого себе, тобто нічого він цій дівчині чи жінці не скаже: хоче, хай собі йде; хоче, хай сидить на ґанку; хоче, хай залишається — він собі житиме, як жив, а з нею… Ну, якось воно буде!

Вася Равлик рішуче встав, виплюнув недопалка і, не чекаючи, поки повернеться його гостя, пішов на кухню варити обід, бо вже й пора було. Одне тільки він зробив не так як завжди: налив у кастрюльку води більше, ніж коли варив для себе. Вода закипіла, й він кинув туди дві картоплини, цибулину, морквину й корінець петрушки. Потім підійшов до вікна, бо Рая не з’являлася: цікаво, чи сидить на ґанку, чи пішла собі? Вона сиділа на ґанку, обпершись спиною об стовпчика поренч, дивилась кудись перед собою, а може, й подрімувала. І Васі Равлику стало так дивно на серці, адже перед ним була дівчина, чи жінка, з якою він вперше з’єднався фізично! Ні, він не повинен розчулюватися: хай собі на ґанку сидить. Але вона раптом устала й пішла в дім. Вася Равлик відскочив од вікна.

— Слухай, дай мені двадцять копійок, — сказала вона.

— Навіщо тобі? — здивувався Вася.

— Сигарет собі куплю.

— Може, купиш чогось іншого, — сказав він, сам собі дивуючись, навіщо це каже, — молока, сметани, сиру…

— Це вже сам собі купиш, — байдуже сказала Рая. — Мені тільки двадцять копійок.

Він дав їй карбованця й подумав: то, може, таки піде? Вона пішла, він дивився, як виступила з хвіртки, як подалася вулицею в той бік, де був магазинчик; юшка голосно кипіла в нього за спиною, ніби реготала з нього, бо Вася начебто вирішив залишити її, оцю дівчину, в себе, раз пропонував їй купити в магазині стільки харчів. Вона ж від того відмовилася, взяла тільки карбованця — цікаво, повернеться, чи ні. А коли вона повернеться, що йому чинити з нею далі? Може, знову спробувати любові? Але не так, щоб вона спала, а щоб притомно відала, що він їй робить. Ця думка підкріпила Васю Равлика, хоч він був доста ситий. Але досі він жінки не знав, тому й пожадність така в нього виникла. Чекав її повернення вже й нетерпляче, навіть хотів його, а коли її розкудлана голова з’явилася над парканом, зітхнув і захвилювався. Ну, як він має себе вести? Коли був підпилий, йому легко було облапати її, коли вона лежала з ним під однією ковдрою несвідомо, йому легко було накинутися на неї, а як зараз? Рая зайшла в хвіртку й рушила до ґанісу — він од вікна відскочив. Вона зайшла в дім.

— Слухай, тобі здачу віддавати, чи хай мені на цигарки залишиться.

— А ти купила тільки пачку?

— Ну да, — сказала вона. — Й коробку сірників.

— Хай тобі залишиться, — сказав він і невідь-чого почервонів.

Повернулася й вийшла на ґанка, сіла як раніше й закурила, безмовно дивлячись у садок, а він уже й не знав, як до неї підступитися. Тоді подумав, що в нього є півпляшки вина і що за обідом він може виставити її, а тоді сміливіший стане, а тоді й повторить те, про що думає. Вийняв із холодильника шматка м’яса, прикрутив до столу м’ясорубку і почав спокійно те м’ясо перекручувати. Потім вкрутив туди цибулю й розмочену булку і вирішив, що котлети посмажить потім, зараз треба збігати до магазину й купити чого треба. Схопив материну господарську сумку й вийшов на ґанка.

— Я побіг у магазин, — сказав. — Є там сметана й сир?

— Не помітила, — сказала Рая й випустила синє пасемко диму.