Читати книгу - "Подорож пiд вiнець, Анна Мінаєва"

Я не вірила своїм очам. Біля входу в печеру, про яку говорив Ян, розкинувся справжній город. У збитих з дощок кашпо виднілися і помідори бичаче серце, і пухирчасті огірки, і стріли цибулі... Біля них метушилося одразу дві жінки, що про щось весело балакаючи. Вони були одягнені в найпростіший земний одяг — бавовняні штани та синтетичні футболки зі стразами. Від цього виду так і віяло теплом будинку.

Я стрибнула з коня і взяла її під вуздечки.

— Краще тобі, мабуть, говорити з ними, — невпевнено зауважив Ян.

— Мабуть, — відповіла я.

Ми пройшли ще кілька кроків, і жінки нас помітили. Перекидаючись глузливими поглядами.

— Знаючі сьогодні не приймають! — тоном класичної тітки з реєстратури заявила одна з них, піднімаючись на ноги.

— А своїх? — я ніяково посміхнулася.

Мені справді не вірилося, що я зустрілася із мешканцями свого рідного світу.

— Це яких це, своїх? — підозріло примружилася друга жінка.

— Мене звуть Марина Теліцина, я з Землi, — затараторила я. — У цьому світі виявилася після того, як померла. У тілі чарівниці.

— Та ла-а-одно, — пробурмотіла перша, окидаючи мене здивованим поглядом. Вона простягла мені руку для рукостискання і представилася: — ВерПална.

Події наступних кількох годин змішалися в одну загальну ляпку подій. Мене зустріли з усіма… почестями. Провели всередину, посадили за стіл і почали навперебій розпитувати про пригоди. Коли на столі побачила рідні малосольні огірки, я натурально обімліла. Борщ та котлети довели мене до гастрономічного екстазу.

У громаді мешкало близько п'ятдесяти людей. Печера з легкістю вмістила б і більше — місцеві навіть примудрилися відбудувати кілька десятків хатин прямо всередині — по хатині на сім'ю — пару кухонь та спільну їдальню. Грот виглядав як багатоквартирний двоповерховий будинок, і все тут було зроблено з таким затишком, що покидати її зовсім не хотілося. Усі запчастини витягнуті з літака було пущено в хід. Крісла, парашути, полиці, навіть оббивка!

Вперше помітивши ці дрібні деталі, я вкотре переконалася, що наша людина не пропаде ніде.

— Ну а що? Тут до найближчого села всього кілька годин ходьби. Сашко вже домовився про покупку двох телят. Будемо господарство розводити! — з гордістю вимовила Віра Павлівна. — А Ніночка у нас взагалі розумниця. Якби вона розсаду з батьківщини не везла, хто знає, чим нам зараз харчуватися довелося. А так… лепота! Сашка — для мене Олександр Миколайович — п'ятдесятирічний чоловік із пишними вусами взяв на себе роль ватажка громади та головного Знаючого. Він і розповів про те, що частина рейсу вважала за краще будувати свій побут ближче до місцевих жителів. Багато хто непогано освоївся, хтось навіть обзавiвся сім'ю.   

— Сонька моя взагалі заміж вискочила! — Вимовила Віра Павлівна. — Гарного мужика собі знайшла, роботящого. Саме з села, ходити далеко не треба.

Мені водночас і радісно було перебувати тут, і сумно від того, що знаючі нічого не знають. Мені Олександр Миколайович так одразу й сказав – додому повернутися не допоможемо. Мовляв, знали б цю таємницю, давно б самі вирушили.

— А так, вільні руки вони завжди потрібні, так що ти це... Залишайся, — сказав Сашка. — Скільки треба, стільки й залишайся. Ми завжди раді своїм.

Вставши з-за столу і подякувавши за шикарну домашню вечерю, я вперше за весь вечір задумалася, де шукати Яна. Він кудись пропав ще до борщу, шепнувши, що йому щось треба з'ясувати. Знайшовся екс-янгол біля вогнища, розташованого неподалік входу. Він сидів на колоді, з якої випиляли щось, що віддалено нагадує лаву. Компанію йому становила мініатюрна дівчина з довгим кучавим волоссям.

Вони мирно про щось розмовляли, але Ян побачивши мене тут же помахав рукою.

— Ти не повіриш! — з запалом почав він, коли я підійшла ближче. — Вона теж емісар душ, уявляєш! І теж у людському тілі.

Дівчина невпевнено посміхнулася і запустила п'ятірню у волосся, намагаючись приховати збентеження.

— Привiт! — Привіталася я, на автоматі простягаючи руку.

— Еллі! — Вона легко стиснула мої пальці у відповідь.

— Марина. А ти…

— Мені ще п'ятдесят років покарання тримати, — вгадавши запитання, відповіла вона.

Подумки свиснула. І в той же час порадувалася, що у Яна буде гідна компанія на вічність, що залишилася. Відчувала інтуїтивно, що між цими двома зароджується якесь світле та велике почуття.

Мені здавалося, що Еллі оцінить розмір його крил та широту душі. Вона дивилася на Яна з дитячим захопленням, наче батьки подарували їй на новий рік цуценя. Та й Ян поруч з нею виглядав більш... м'яким, чи що.

Трохи поговоривши з янголами у відставці, я попрямувала до виходу. Хотілося подихати свіжим повітрям і спокоєм обміркувати, що робити далі.

Насувающася ніч зустріла мене розсипом зірок і приємним солодкуватим ароматом, що нагадував аромат свіжозавареного гречаного чаю.

Я повільно пройшла вздовж грядок, маючи намір розім'яти ноги після щільного обіду, який плавно перейшов у вечерю. Аж раптом побачила тінь, що плавно виходила з тих кущів, де зовсім недавно засідали ми з Яном. Злякатися не встигла, світло місяця висвітлило обличчя… Рейдела Веллена.