Читати книгу - "Без втрат не вийти, Вадим Володарський"

-Вилазь! На берег, швиденько! Поки усе не потонуло або не замкнуло!

Про цю небезпеку Ніка не подумала. А якщо, через потрапляння води, замкне батарею електромобіля? Що буде із нею … та із Томою, яка ще залишалася у салоні? Тільки-но опинившись на березі, - рятівник ще тримав за руку, - вона закричала:

-Там дівчинка у машині! Витягніть її!

Але чоловіки з мікроавтобуса, здавалося, не зважали на її слова, та ніяких спроб повернутися до авто, що тонуло, не робили. Другий підійшов до неї … схопив за другу руку, та обидва заламали їй руки за спину, затягнули до мікроавтобуса… Третій сів за кермо та рвонув з місця так стрімко, що, лише, коли машина розпочала набирати швидкість, Ніка змогла спитати:

-Що це… Що ви робите?!

Відповіді вона не отримала, - якщо не вважати відповіддю укол голкою у руку вище ліктя, - як колють вакцину від коронавірусу, промайнуло чомусь у голові. Потім перед очима усе попливло, а за кілька секунд – зникло… Ніка втратила свідомість.

Тома теж відстебнула пасок безпеки, порадівши, що окуляри залишилися на носі. Власне, окуляри були нові, у оправі «Малік» (подарунок тієї ж Ніки, яка сказала, що в неї зразки ще є), тій самій, що відрізнялася «цупкістю», - окуляри не спадали, коли різко нахиляєш голову, їх потрібно було знімати лише руками. Зараз це стало у пригоді, - дівчинка могла нормально бачити, що відбувається навколо…

Отже, вона прийняла вертикальне положення, щоб, принаймні, тримати голову та руки над водою. До того ж, Ніка тепер не загороджувала шлях до порятунку. Ще краще було те, що Тома відчула: автомобіль тепер, хоча й практично боком, але лежить на дні річки. Принаймні, тут не глибоко, отже, навряд чи потонеш.

Стукіт сповістив, що ті чоловіки таки змогли перекинути дошку. А от один з них, тримаючи Ніку за руку, допомагає їй вибратися на берег. Отже, подумала Тома, вони зараз повернуться за мною… Та стала спостерігати крізь лобове скло, щоб, коли це станеться, самій вилазити назустріч. Коли тебе будуть рятувати, краще, принаймні, у цьому допомогти…

Але … що це?! Ті двоє схопили Ніку за руки, - вона, розгублена, й не пручалася, - запхнули до авто та помчали геть!

Тамара була дівчиною холоднокровною, - у цьому теж допомогли заняття карате. Мозок підказав, що потрібно вирішувати одне завдання за іншим. Перше – вибратися на берег. Це було порівняно нескладно. Вона підняла руки, потягнула за ручку та одночасно штовхнула догори водійські дверцята, вперлася ногами у спинку сидіння та майже виповзла з салону на  бокову поверхню авто. При цьому Тома навіть згадала про відеореєстратор, простягнула руку, відчепила його від кріплення та сховала до кишені перед тим, як опинитися ззовні напівзатонулого авто. Та виявила, що ті, кого Ніка донедавна вважала рятівниками, люб’язно залишили дошку, перекинуту від лівого переднього колеса «Ауді» до берега. Обережно діставшись цього місця, Тома скористалася дошкою та, нарешті, відчула під ногами тверду землю. Піднялася крутим берегом та опинилася на дорозі. Озирнулася, - як на зло, у цей момент ніхто не їхав повз, наскільки було видно в обидва боки, не було жодної машини. Чорний «Хаммер» та сріблястий мікроавтобус давно зникли.

Весь одяг нижче грудей був мокрий наскрізь, Тома тепер тремтіла від холоду, - дув відчутний вітерець. Але майже не звертала на це уваги, усі думки були зайняті одним: що робити далі?

У задній кишені джинсів був айфон. Тома взяла його до рук, подумавши: лише б працював! Та пригадала, як продавець у магазині, де вони із Нікою обирали телефон та ноутбук, сказав, що «айфони» дванадцятого сімейства захищені від води, можуть  навіть працювати на глибині півтора метри (вона ще пожартувала тоді: навіщо це мені, якщо я не збираюся із телефоном купатися?). Лише б це справдилося! Та телефон працював, навіть розпізнав обличчя власниці та дозволив зробити дзвінок. Тепер потрібно було обрати рядок із написом «Тато». Та сподіватися, що той не буде у судовому засіданні, та зможе відповісти.

«Тома», побачив Вікентій на дисплеї власного телефону.

Незважаючи на схильність до їдких коментарів та грубощів, - втім, останнім часом й цього поменшало, - доньці потрібно було віддати належне: вона розуміла, чим займається батько, та намагалася без потреби у робочий час дзвінками не турбувати. Можливо, це іще мати навчила її: суддю під час засідання так само краще не відволікати, як і адвоката… Тому він перепросив в Віктора Івановича та відповів на дзвінок:

-Привіт. Щось термінове? Я на зустрічі, але…

-Так! – Голос доньки звучав схвильовано. – Ми із Нікою їхали на фабрику… Та потрапили у аварію…

-Ви цілі? – перш за все, спитав Вікентій, оскільки той факт, що телефонує донька, а не дружина, не віщував нічого доброго.

-Так, ми не забилися, хоча й впали у річку… Але потім … якісь люди увезли Ніку!

-Як це – увезли? – спитав Вікентій, а Віктор Іванович  побачив, як зблідло його обличчя.

-Схопили за руки, затягнули до машини та поїхали! – відповіла Тома. Потрібно було віддати їй належне: опис події був не лише точним, який дозволяв зрозуміти, що саме сталося, але й лаконічним, щоб не втрачати зайвий час.

А сталося викрадення, у цьому не доводилося сумніватися. Тома досить доросла, щоб не переплутати із чимось іншим.