Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

Тоді вже. як кинула на воду п’ять малих вінків і шостий великий, обернулася до челядниць і повеліла:

— Решту вінків, діти роду нашого, кинете в річку услід за мною. Піду я від вас, — пояснила тим, що особливо дивувались та виказували жалощі. — Знаю, люд буде питатися в кожної, чому княгиня вчинила так. Ось що кажіть усім. Обри хотіли поглумитися з мене за те, що не скорилася їм і не віддала за тудуна їхнього доньку свою Лілейку. Мене, княгиню вашу, в ярмо хотіли запрягти. Не маючи якогось іншого способу захистити себе, обираю, замість ганебного рабства, смерть і тим кажу всім: не коріться супостатам землі нашої і родів наших. І нині, і потім, коли прийде з дружиною син мій Мезамір, поквитайтеся з ними за мене і за себе. Будьте мужні і непохитні, скажіть усім.

Стала на забороло, глянула в далину, що відкривалася з острозького валу на всі чотири сторони світу, і сягнула вниз, у чисті води ріки родів своїх — Бугу.

Цього спекотнявого дня женці дулібські мали б започаткувати жнива, воздавати хвалу ниві, хлібові, що вродив на ній, леліяти в собі світлі сподіванки на майбутнє, та не леліють, ба навіть не думають об тім. Он які сумні та тихі ходять випестуваним небом і сонцем прибережжям, збирають квіти, плетуть із них вінки й так само тихо та сумирно пускають їх на воду. В одному, другому, третьому місці, на цім і на тім березі божої дарствениці в землі Дулібській — ріки Бугу.

Мужам, що виїхали верхи з лісу, видно, невтямки, щоб то мало значити. А може, супротивно тому, знають, чим заклопотаний люд, і не зважуються зближатися з ним, зашкоджувати тому клопоту. Стоять, доглядаються з висоти свого воседля на конях і ні пари з уст. Нарешті один із них спішується і йде до жон, що при березі.

— По кому жалоба, люди?

— По княгині Данаї і її доньці Лілеї.

Не розпитував далі, таки відав, мабуть, що сталося з Данаєю і її донькою. Пішов купно з жонами в луг, нарвав квітів і вмовив дівчат, що сиділи при березі, сплести два вінки.

— У два чи в штири ряди?

— Плетіть у штири, я ще принесу.

А вже як вінки були сплетені, подякував дівкам, став при березі й пустив те плетиво з квітів на воду. Довго стояв і доглядався, як вони віддаляються від нього та й від берега, а вже по тому добув гуслі, сів на крутім прибережжі й став перебирати струни та дослухатися до голосу струн.

Біля нього мало-помалу почав збиратися люд. Десь із глибини єства разом із згадкою про княгиню Данаю спливла й підступила до серця жалість, а вже вона заговорила в ньому й піснею.

Там над Бугом над рікою

Туман слався під горою,

Гей, гей,

Поміж долею людською.

Слався з ночі, слався рано

Та й назвав долю туманом,

Гей, гей,

Не сестрою — лиш обманом.

Щастям-звабою йде долом,

Коли ніч бере всіх змором,

Гей, гей,

Коли ніч бере всіх змором.

Колисає тоді волю

Та щасливу людську долю,

Гей, гей,

Та щасливу людську долю.

А як днина лиш засяє,

Туман-доля десь зникає,

Гей, гей,

Коли тра, її немає.

Там впаде дивом-росою,

Там спливе жалем-сльозою,

Гей, гей,

Не солодкою — гіркою.

Старші з жон лиш сумували, слухаючи, а молодші, чутливіші до людської біди, втирали й непрохані сльози.

XVIII

Кочагир не втримавсь-таки від спокуси, пішов купно з слов’янами, у яких зайшло на січу з баварськими герцогами, по ратний хліб. Похід тривав недовго, тож Дандал міг і не відати про ту братову сваволю, та обернулося так, що підлеглі франкам бавари змушені були поступитися деякими відхопленими свого часу у слов’ян землями й обсадженими вже баварськими родами. А та втрата не могла не наробити галасу, отож і сли франкського короля не забарилися об’явитись у стольнім стійбищі каганату. Дандалові вручили королівське послання, в якому з подробицями і не без підстав згадувалося, коли і чим допомагали франки аварам, чому допомагали, які обіцянки мали за ту поміч, й питалося під кінець, як розуміти їхнє вторгнення у землі франків нині, хто відшкодує завдану вторгненням пагубу.

Дандалові нічого не лишалося, як вибачитись за свавілля терхана, котрий дозволив собі похід супроти дружньої держави. Довелося давати, звичайно, й обіцянки: надалі такого не буде, а Кочагира кликати до стольного стійбища й думати про покарання.

«Вітець тому й почував себе твердо на місці кагана, що нікого і ні в чому не милував», — гадав Дандал, виколисуючи погрози, і коли Кочагир прибув нарешті та об’явився в наметі, не став довго допитуватися, як розуміти його сваволю.

— Аби не думав і не втішався думаючи, що тобі яко братові моєму багато дозволено, — сказав, не прибираючи в нього погляду, — віднині сядеш у землях, що сусідять із Далмацією. І потім, — додав поспіхом, видно, не бажаючи слухати благання чи виправдання, — щоб не свербіли в тебе і твоїх воїв руки і не поривалися до меча серця, підеш по переселенню купно з турмами своїми в гори Карпати і прокладеш там путь, по якій Форисин і Хафіз могли б правити з антських земель худобу, збіжжя.

Кочагир поривався було перечити і сперечатися з братом, та завважив: марні то поривання. Надто суворо дивиться на нього Дандал, аби піддатися умовлянню і одмінити свій рішенець. Єдине, що виблагав, — піде в Карпати не одразу по переселенню, тоді вже, як стане на новім місці стійбищами та впевниться, що влаштував роди свої, що їм буде що їсти, пити, буде де й зігрітися, коли завіє віхола.

Знав, на переселення та влаштування потрібен час та й час. А з часом, гляди, уляжеться Дандалів гнів, відпаде й потреба іти в Карпати. Та Дандал не забув про покладену на нього і його свавільні роди повинність. Як тільки зайшло по зимі на тепло й підсохла більш-менш упоєна талими водами земля, одразу й нагадав: пора рушати.

Пора то й пора, куди подінеться, тим паче, що це не таке вже й