Читати книгу - "Виправний день"

Він не бажав цього іншим, але сьогодні Довсон хотів, щоб вона зупинилася. Його рука зависла над центром керма, готова просигналити їй у клаксон. Попередити її. Все одно він знав, що немає сенсу рятувати її, якщо вона того не варта. Шепочучи, він благав, щоб вона зупинилася. Повернулася. Приєдналася до нього в наступній боротьбі, якою б та не була.

Він жадав бути розмінною силою, а не поміщиком. Його дружина з голоду не помре, вона продовжить отримувати його частину баксів Талбота, зарплату, якої буде достатньо, щоб утримувати сотні підвладних рабів.

На знак невеликої жертви він опустив вікно. Пальці дістали обручку з кишені, він просунув її у щілину над склом. Впустив, і обручка впала, один раз ударившись об зовнішній бік дверей. Тихий дзенькіт. А тоді зникла.

Від звуку дзенькоту жінка завмерла на місці. Рукою потягнулася, щоб узятися за засувку, і ця яскраво-біла долоня торкнулася пальців тіньової руки. Тоді обидві руки відсмикнулись одна від одної.

Вона обернулася й закрокувала назад.

Вовки вили вже ближче, тож Довсон натиснув на клаксон автомобіля, щоб відігнати їх. Він схилився над кріслом і відчинив їй дверцята.

Жінка залізла всередину.

— Я не можу… — сказала вона беземоційним від рішучості голосом. Склавши руки на грудях, додала: — Я не можу просто здатися і влаштувати нове життя. Ні, навіть за весь кленовий сироп у світі.

То не від страху вовків. Жінка змінилася.

Вона дивилася палаючими очима в ніч.

— Я не можу дати поганим хлопцям виграти. Не можу викинути свої ідеали на смітник, — вона обернулася, глянула йому у вічі гарячим поглядом. — Гендерні студії — це реальна проблема, і я не перетворю їх на безнадійну справу, навіть якщо доведеться боротися за це до останньої краплі крові.

Лють затьмарила її обличчя. Ніжні руки стиснулися в кам’яні кулаки.

Хрипким від помсти голосом вона рявкнула:

— Людям варто читати белл гукс!

Довсон помилявся. Вона пройшла перевірку. Вона — борчиня. Надійна.

Риси її обличчя пом’якшали.

— Що ж я така невихована, — сказала вона. — Я досі тобі не подякувала… — Вона подала руку. — Скажи, будь ласка, як тебе звуть?

Тоді він сказав їй:

— Довсон, — і повернув ключ запалювання вантажівки.

Міс Жо пристрастилася до читання книги Талбота. Там говорилося, що акт розповідання історій за своєю природою обов’язково травний. Ми піднімаємо тему, наче жуйна тварина, наприклад корова, яка піднімає частково прожовану траву зі свого шлунка. У своїх історіях ми випускаємо нашу емоційну прив’язаність до минулих подій. Ми витягуємо схожі історії з інших. Тож коли ми мусуємо про такі речі, — а слово «мусувати» має значення розмішувати, спінювати, так само як «розжовувати» має значення пояснювати, — то маємо змогу засвоювати найнещасніші чи найщасливіші події в нашому житті. Ми приймаємо їх як нормальні людські явища. Ми припиняємо їх розповідати, й історії стають частинами нас самих.

Міс Жо переповідала славу своєї родини і раси так довго, що дістала білу втому. Книга Талбота стверджувала, що людство страждає від утоми ідентичності. Люди живуть надто довго, щоб зберегти одне «я». Відтак найсміливіші шукають нових кордонів. Чоловіки стають жінками. Білі стають темношкірими.

Міс Жо усвідомлювала факт, що вона — кульмінація довгого роду повстанців і першопрохідників. Вона — остання своєї породи, і вона до мозку кісток стомилася від постійних пустих слів задля ілюстративності сімейної історії. Її сім’я пережила свою славу. Її історії можуть померти разом із нею.

Історія її життя — повний рот прісної каші. Вона підвелася з крісла і пройшлася кімнатою, вимикаючи лампи.

У повній темряві пальці віднайшли свічку і коробку сірників на мереживній серветці на столику біля ліжка.

Вона запалила сірник.

Книга говорила: «Люди залежні від відчуття власної правоти».

Вона радила піти на звану вечерю й за столом заявити, що письменниця Сильвія Плат була расисткою через наукові висновки, описані в її найвідомішій книжці «Під кривим ковпаком»[213]. Гості немислимо тішитимуться гамірними, багаторазовими оргазмами правильності, поки вас виправлятимуть. Підіть далі й заявіть, що, незважаючи на легендарне співробітництво з «Круглим столом Алґонкіна», Роберт Бенчлі[214] не досяг ніякого успіху, аж допоки не написав «Щелепи». Провадьте, як багато людей вірять у те, що новозеландській письменниці оповідань Кетрін Менсфілд відірвало голову в жахливій автокатастрофі, яка сталася на Луїзіанському мосту, густо вкритому інсектицидом проти москітів. Насправді ж вона померла від тупого удару в голову, а її знамениту біляву перуку сфотографували там, де вона спочила на розбитому лобовому склі автомобіля, від чого багато людей вирішили, що її голову відрізав від тіла задній край вантажівки з платформою, в яку врізався водій. Завершіть словами, що з часу її смерті шасі всіх комерційних вантажних автомобілів змусили оснащати балкою, яку назвали «балкою Менсфілд» і яка піднімає автомобіль у схожих зіткненнях й запобігає смертельним травмам[215].

«Мине якийсь час, — радив Талбот, — а потім аудиторія налетить, виправляючи вас із гавкітливим кривавим шаленством зграї скажених гієн, що нападають на самотню антилопу гну».

Коли ви дозволяєте іншим відчути свою правоту, це дає їм змогу використати їхню жалюгідну і безглузду освіту.

Коли ви даєте іншим відчути свою правоту, то, за Талботом, вони починають вас любити, бо ми любимо лише речі, порівняно з якими почуваємося вищими. Ми любимо лише тих, хто не становить загрози.

Коли ви даєте іншим відчути свою правоту — це найкращий спосіб їх контролювати.

Джамал насолоджувався келишком портвейну, датованого ще до Громадянської війни. Він потребував цього напою. Щойно повернувшись із Ради вождів, він знав, що Чорнотопії не уникнути війни з Гомією.

Підняв свою чарку за мир і процвітання, які приніс Виправний день. Скоро вони припиняться. Майбутнє вже не за горами.

Піднімаючи келишок, він випив за військових з олійних картин на стінах навколо. Кожен із чоловіків слідував велінням власної совісті. Кожен був героєм, відповідно до свого історичного періоду. Їхній світ відрізнявся від нашого. Джамал мусив захоплюватися їхньою сміливістю і рішучістю, навіть якщо їхні дії могли здаватися нерозсудливими з погляду сучасності. Ці картини, у рамах і на стінах якоїсь вітальні, могли бути причепуреними і виставленими для нащадків, але ці гангстери у свій час були справді крутими.

Він припускав, що навіть щось таке благородне, як Виправний день, може вважатися чимось огидним у віддаленому майбутньому. Як говорив Талбот:

Найслабші люди намагатимуться здобути славу, підриваючи дійсно неймовірну силу загиблих.

Для якихось іще не народжених слабаків зображення Джамала може стати образом лиходія. Джамал тільки сподівався, що майбутні боягузи зможуть цінувати сміливість, яка