Читати книгу - "Доки світло не згасне назавжди"

– Чим? – Рутине дихання несамохіть пришвидшилося.

– Ми пам’ятаємо.

– Що пам’ятаємо? – не зрозуміла дівчина.

– Те, що було до перенесення. Усе, що відбувалося до того, як… – жінка зобразила пальцями лапки,– «минуле змінилося».

– А інші?

– Ні, – повільно похитала головою Анна. – Опинившись у зміненій реальності, вони забувають попередню. Прокидаються в інакшому світі, але навіть не підозрюють про це. Фактично з точки зору світобудови для таких людей нічого не змінюється. Саме тому вони можуть прожити все життя, абсолютно не здогадуючись, на що здатні.

«Хоча зазвичай це життя дуже недовге», – подумки додала вона.

Рута зміркувала, що це скидається на якусь езотеричну маячню про матеріальність думки, проте вголос цього не сказала, бо відразу по тому на поверхню свідомості сплив спогад про Якова Демидовича. У дівчини стислося серце та мороз пішов по шкірі: якась химерна, недозріла думка сховалася глибоко в мозку й муляла, муляла там, наче скалка.

Жінка підсумувала:

– Тож це друга твоя особливість – ти пам’ятаєш. Зберігаєш спогади з попередньої версії реальності, і тому… все це лайно.

Аннині очі виклично спалахнули, і Рута, потупившись, відвела погляд. Кілька секунд обоє німували й, не змовляючись, прокручували в голові одне й те саме: пригадували похорон Якова. І це було так моторошно, що дівчина до крові прикусила язика, стримуючи тихе «бляха», що рвалося крізь губи.

– Я давно здогадалася, що ти змінюєш реальність, – почала нарешті Анна, – але не була певна, чи ти спроможна пам’ятати це. Тому до сьогодні не наважувалася на відверту розмову. Лише коли вчора ввечері Яків прийшов додому та розповів мені, що сталося на майдані перед «Златою Плазою», я збагнула, що ти…

Останні слова потонули в неочікувано гучному деренчанні Рутиного смартфона. Вібрація зрезонувала зі стільницею та перетворилася на оглушливе торохтіння. Обидві – і жінка, і дівчина, – здригнулися та перезирнулися, після чого Рута опустила погляд на екран. Телефонувала Аміна.

– Можеш відповісти, – дозволила Анна Ігорівна.

– Ні, – дівчина, не обриваючи дзвінок, вимкнула звук, – це почекає. Продовжуйте.

Вимовляючи останнє слово, Рута мусила напружитися, щоб подолати підсвідоме й несподівано сильне небажання продовжувати розмову. Не те щоб вона не вірила Анні, ні, радше не хотіла рухатися далі, не осмисливши належно все почуте.

– Я іноді думаю, – після паузи озвалася жінка, – що здатність пам’ятати «інше» життя після пробудження дивніша за виправляння реальності вві сні. Професор Райнер долучив мене до групи, яка саме цим і займалася: ми намагалися з’ясувати причину, чому одні з нас пам’ятають, а інші ні. Проте хоча б трохи впорядкованої методики в нас не було. Щоб отримати точну відповідь, спершу слід поставити точне запитання, а ми в буквальному сенсі уявлення не мали, що шукаємо. Тикалися навмання, вишукуючи відмінності між нашими мізками та мізками звичайних людей. Дещо все ж виявили. У нас із тобою ось тут, – Анна торкнулася пальцем лоба, – є певний білок, якому притаманні властивості пріона. Який, власне, і є пріоном. І він не руйнується, і через це, припускаю…

Помітивши, як невдоволено зблиснули у півтемряві Рутині очі, жінка відкинула голову й на кілька секунд заплющила очі.

– Ти не знаєш, що таке пріон, – сама до себе впівголоса проказала Анна. Потому спрямувала почервонілі очі на Руту. – Пріони – це особливий клас інфекційних органічних сполук, які спричиняють важкі захворювання центральної нервової системи в людей і окремих тварин. – Вона зупинилася. – Наприклад, хворобу Кройцфельдта – Якоба. Це дуже рідкісне захворювання, щороку на нього занедужує не більше ніж одна людина на мільйон. Пріонами можна заразитися, проте інколи хвороба Кройцфельдта— Якоба виникає сама по собі, шляхом спонтанної мутації певного гена. Починається вона з погіршення зору й рухових розладів, а закінчується дистрофією, деменцією та смертю. Крихітний патогенний білок за лічені місяці перетворює людину на недоумка. – Жінка помовчала, переконуючись, що Рута стежить за її думкою, а тоді продовжила: – Пріони вирізняються серед усіх інших білків тим, що можуть скручуватися у два різні способи й утворювати дві функціонально відмінні форми – рецесивну та домінантну. Як я вже говорила, рецесивна може трансформуватися в домінантну чисто випадково, й саме в домінантній формі пріони нищать клітини власного організму. Пріони злипаються в грудки у нервовій тканині та роблять із мозку подобу швейцарського сиру. Так ось, на відміну від інших особливих людей наша кора та частково спинний мозок містять просто немислиму кількість пріонів у домінантній формі, але ми, як бачиш, живі. Чому це так? Мені невідомо. Чи це безпосередньо стосується здатності втримувати спогади про попередні версії реальності? Напевно, так, але нам залишається тільки здогадуватися про те, як це реалізовано на молекулярному рівні. Райнер припускав, що збереження спогадів пов’язане зі здатністю домінантної форми самопідтримуватися. Хтозна. Може, професор таки докопався до відповіді, але вже без мене. Через рік я вийшла з групи та повернулася до України.

– Чому?

Кілька секунд Анна немовби боролася сама із собою. На обличчя рвалась якась реакція, та жінці вдалося придушити її.

– Через Якова, – зізналася вона. – Я пізно зрозуміла, як багато він для мене означає. Він на той час був учителем зарубіжної літератури в крутій школі на Печерську. На початку дві тисячі шостого нас познайомила спільна подруга. Півтора року ми просто зустрічались, а потім… – Анна нервово провела пальцями по шиї, – улітку дві тисячі дев’ятого загинув мій батько. Він працював монтажником у компанії, що займалася інсталяцією сцен для публічних виступів. На початку серпня вони ставили сцену для виступу якогось функціонера з БЮТ, був сильний вітер, одна з конструкцій обвалилась, і тата придушило на смерть. Про це не з’явилося жодної статті в ЗМІ, піарники Тимошенко блискавично все зам’яли. І якщо до загибелі батька я сприймала Якова як чергового хлопця, дуже тактовного й часом занудного, то після… ну, я побачила, який він насправді. – Анна на секунду затихла. Пальці продовжували смикати обвислі складки шкіри на підгорлі. На мить Руті здалося, що жінка ось-ось заплаче, не розридається, а просто випустить скупу сльозу, проте в Анниних очах після десятка чашок міцної кави, схоже, не знайшлося б жодної краплини вологи, тож вона тільки