Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

Мені знайомі всі його хитрощі, і будь-який виверт, на яки він здатний, можу передбачити. Я усміхаюся, спостерігаючи, як Андрій кидає ледь вловимий погляд на двері. Потім майже чую його думки, як він оцінює, наскільки далеко я пройшов углиб кабінету і скільки кроків мені потрібно буде зробити, щоб втекти. 

— Ти вивчив увесь вміст тієї теки? — запитую для того, щоб просто розбавити густу й напружену тишу. 

Він рухається на мене, не поспішаючи, немов боїться, що я вислизну. Хоче наздогнати одним стрибком. І зараз він як ніколи схожий на звіра. Голова опущена, ніздрі роздуваються, кожен м'яз напружений. Захопливе видовище. От тільки Андрій не врахував одного: тікати я не збираюся. Не для того прийшов сюди, хочу з'ясувати все тут і зараз. 

— Прочитав, — видихає, не відпускаючи мого погляду. 

Я не раз бачив Дороніна таким, але ніколи раніше його гнів не був спрямований на мене. Мені страшно. І водночас по венах поширюється почуття азарту. Воно мені не властиве, я ніколи не любив небезпечних пригод. Але зараз це змушує кров вирувати, а все тіло — потихеньку розпалюватися. 

— Переконався у тому, що я невинен? — ковтаю. 

Ховаю власні почуття за усмішкою. Ми рухаємося в унісон, Доронін наступає, а я йду вбік. Сам себе заганяю в пастку. Навмисне. 

— Переконався, — вторить господар будинку. 

І в цю мить я розумію, що якби хотів піти, то дорога до порятунку перекрита. 

А далі події починають розвиватися надто швидко. За секунду Андрій опиняється поруч. Він замахується, і його кулак вдаряється мені в обличчя. 

— Це за те, що звалив! — гарчить Доронін. 

Я припускав, що так буде, але однаково виявляюся не готовим. Відхиляюся, рахуючи зірочки перед очима. Розумію, що вдарив він не сильно. Не боляче, але принизливо. Напевно, тому я не встигаю стриматися і відповідаю тим самим. А він не відступає, приймає мій удар. 

— А це за те що трахав мою дружину! — випльовую йому в обличчя. 

Ми обоє завмираємо. І з його погляду я розумію, Андрій очікував від мене відповідь. І він міг би ухилитися. Але не став. Прийняв удар. Певно, вирішив, що заслуговує на нього. 

Нижню губу починає пекти, я насилу стримуюся, щоб не сплюнути кров, смак якої відчуваю на язику. 

— Квити? — запитую, сподіваючись на позитивну відповідь.                                                                     

Андрій жадібно вдивляється у моє обличчя, немов намагається на ньому щось прочитати. Дихає важко, як після забігу. І видно по ньому, що на щось наважується. Вдарить ще раз? Вишпурне геть власноруч?                                                                                                                                                         

Але відбувається те, чого я ніяк не очікую. Друг хапає мене за шию і притискає до стіни. 

— Обплутав мене своїми іграми розуму, як павук, — гнівно шипить у губи. 

Не пручаюся. Здається, що в мене навіть серце завмирає від його близькості. І кругом іде голова. Бо навмисне чи підсвідомо Доронін починає тертися об мої стегна своїм стояком. І усміхається, розуміючи, що я збуджений не менше. 

Схоже, сумував не тільки я, правильно, друже?