Читати книгу - "Все королівське військо"

Коли ми зайшли, Джордж підвів голову й сказав:

— У мене вже нема хліба.

— Ось я приніс,— мовив Учений Прокурор і віддав йому паперовий мішок.

Джордж висипав скоринки в миску, тоді поклав одну до рота й почав серйозно, зосереджено жувати. То був здоровий, мускулястий чолов’яга з бичачою шиєю, і коли він жував, жили в нього на шиї розмірено напинались і опадали. Волосся — чи, власне, його рештки — він мав рудувате, обличчя гладеньке й пласке, з блакитними очима. Жуючи, він дивився перед себе, на щось у протилежному кінці кімнати.

— Навіщо це? — запитав я.

— Він робить ангела.

— Он як,— мовив я.

І в цю мить Джордж нахилився над другою мискою і виплюнув туди старанно розжовану хлібну кашу. А тоді поклав до рота нову скоринку.

— Оцього він уже закінчив,— мовив Учений Прокурор і показав у другий куток кімнати, де стояла, притулена до стіни, така сама диктова пластина.

Я підійшов подивитися. З одного боку на дикті була крилата постать ангела у вільних складчастих шатах, зроблена як барельєф з чогось схожого на замазку.

— Він тепер сохне,— пояснив Учений Прокурор.— А коли добре висохне, Джордж його пофарбує. Потім покриє лаком. А тоді пофарбує дошку й напише речення.

— Чудово,— сказав я.

— Він і статуї робить. Ось поглянь.

Учений Прокурор підійшов до кухонної шафи, відчинив її, і я побачив на одній полиці каструлі й тарілки, а на другій — ряд яскраво розмальованих ангелів.

Я став роздивлятися ангелів. Тим часом Учений Прокурор дістав із шафи бляшанку консервованого супу, хлібину та грудку розм’яклого масла, поклав усе те на стіл посеред кімнати, а тоді запалив газ у двоконфорковій плитці, що стояла в кутку.

— Повечеряєш зі мною? — спитав він.

— Ні, дякую,— відказав я, і далі роздивляючись ангелів.

— Часом він продає їх на вулицях,— сказав Учений Прокурор, виливаючи суп у каструльку,— але з найкращими йому жаль розлучатись.

— А оці найкращі? — спитав я.

— Так,— відповів він. А тоді запитав: — Вони таки гарні, правда ж?

Я сказав «еге», бо нічого іншого сказати не міг. Потім, поглянувши на митця, спитав:

— А крім ангелів, він нічого більш не робить? Ляльок, скажімо, чи собак?

— Він робить ангелів. Після того, що сталося.

— А що з ним сталося?

— З його дружиною,— сказав Учений Прокурор, помішуючи суп у каструльці.— Через неї він і робить ангелів. Знаєш, вони працювали в цирку.

— Ні, я не знав.

— Атож, мали повітряний номер, як це там називають. Вона виконувала політ ангела. Джордж каже, вона літала на великих білих крилах.

— На білих крилах,— озвався Джордж, але в роті у нього була хлібна жуйка, і вийшло: «На бі’их к’иах»; при цьому він помахав своїми великими руками, наче крилами, і всміхнувся.

— Вона спускалася з великої висоти, і її білі крила стріпувались, ніби вона летіла,— терпляче пояснював Учений Прокурор.

— І одного дня мотузка урвалася,— сказав я ствердним тоном.

— Щось зіпсувалося в механізмі. Це тяжко вразило Джорджа.

— А як воно вразило її?

Старий пустив повз вуха мій дотеп і сказав:

— Його це так вразило, що він уже більш не міг виконувати свій номер.

— А який був номер у нього?

— Він зображував людину, яку вішають.

— Он як,— мовив я і подивився на Джорджа. Авжеж, тільки з такою шиєю це й робити.— То що — і той механізм зіпсувався, і його придушило, чи як? — спитав я.

— Ні,— відказав Учений Прокурор,— просто його від усього того відвернуло.

— Відвернуло? — перепитав я.

— Атож, відвернуло. Дійшло до того, що він не мав ніякого задоволення від своєї роботи. Щоразу як він засинав, йому ввижалося, ніби він падає. І він пудив у ліжко, як мала дитина.

— Падає, падає,— мовив Джордж із жуйкою в роті, так що вийшло: «Па’ає, па’ає»,— і, не припиняючи жувати, широко всміхнувся.

— Одного дня, коли він зійшов на свою площадку із зашморгом на шиї, він не зміг стрибнути вниз. Не зміг навіть поворухнутися. А тоді впав на площадку, скорчився й заплакав. Довелося підняти його і спустити на руках,— провадив Учений Прокурор.— Після того його на якийсь час зовсім паралізувало.

— Скидається на те,— зауважив я,— що від висіння в зашморгу його таки добре відвернуло, як ти влучно висловився.

— Його зовсім паралізувало,— повторив Учений Прокурор, знову не звернувши уваги на мій дотеп.— Але не з фізичної причини, навіть якщо…— Він помовчав.— …Якщо взагалі щось відбувається з причин суто фізичних. Бо фізичний світ, хоч він і реально існує і заперечувати його було б блюзнірством, ніколи не буває причиною, він лише наслідок, лише зовнішній прояв, глина в руках гончарів, і ми…— Учений Прокурор замовк, гарячковий вогник, що спалахнув був у його очах, згас, і руки опустилися, не докінчивши промовистого жесту. Він нахилився над газовою плитою і помішав суп. А тоді повів далі: — Хвороба була отут.— Він підніс палець до чола.— Вона вразила його дух. А дух — завжди причина, це я тобі кажу…— Він знову замовк, похитав головою і, пильно подивившись на мене, сумно промовив: — Але ти цього не розумієш.

— Мабуть, таки ні,— погодився я.

— Він одужав від того паралічу,— вів далі Учений Прокурор.— Але цілком здоровим його не назвеш. Він боїться висоти. Не може дивитись у вікно. А коли вирушає продавати свої витвори і я веду його сходами вниз, він затуляє руками очі. Отож тепер я виводжу його лише зрідка. Він не хоче сидіти на стільці й спати на ліжку. Йому треба весь час бути на підлозі. Не любить стояти. У нього просто підтинаються ноги, і він починає плакати. Ще добре, що він має потяг до мистецтва. Це допомагає йому позбутися нав’язливих думок. А ще він багато молиться. Я навчив його молитов. У цьому він теж знаходить розраду. Вранці я встаю й молюся, і він проказує молитву за мною. І вночі, коли