Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Відстань у два десятка кроків дає шанс втекти від людини. Але собака рухається швидше. Разів у п'ять, якщо енциклопедія не бреше. Відчув щось ватажок чи розуму вистачило, — але я ще тільки примірявся до тріщини, — як сивий пес глухо загарчав. Пружно схопився, наїжачив загривок... і стрибнув. Відразу зменшуючи добру половину дистанції. Рикнув ще раз і метнувся вперед. Стрімко, розмазуючи в повітрі не гірше заговореного коня.

Всупереч безлічі фільмів, де пес або інший хижак, у довгому фотогенічному стрибку цілиться в горло жертві, або впивається іклами в підставлену руку — вовкодав атакував низом. Ну, правильно, навіщо втрачати час і швидкість на зависання в повітрі? Все одно, що низькорослий боєць, ігнорував би всі больові точки більш рослого ворога, вперто намагаючись піднятися навшпиньки і тріснути його в око. Рана нанесена в пах або стегнову артерію нічим не гірша за роздерте горло, а по уразливості — набагато доступніша. Та й збити з ніг супротивника куди простіше підсікаючи ноги, ніж штовхаючи в груди. Це кожен борець знає.

На щастя, оборонятися від собак і вовків козак вчився не по фільмах. Пес ще тільки починав рух, як Василь ковзаючим, приставним кроком, немов пританцьовуючи, зійшов з лінії атаки. Переніс центр ваги на опорну ногу, скрутив корпус і, коли пес, вивертаючи шию, безсило клацнув пащею, менше ніж на п'ядь не досягнувши стегна, — від душі врізав йому чоботом по ребрах.

Удар був не таким сильним, як могло здаватися. Козак пам'ятав про пошкоджену ступню, яка в будь-який момент могла підвести. Тому не вклав в копняка всю вагу, а тільки щоб збити з пса гонор і примусити поважати ворога. Тобто, виграти час.

Вдалося навіть краще. Втративши рівновагу, вовкодав усією масою впав на передню лапу, та підвернулася, — і ватажок псів з усього маху зарився носом у землю, з півметра пропахавши юзом. Нехтуючи біль, хутко підскочив і розвернувся до ворога, готовий атакувати знову. Але і козак не дрімав. Секундної заминки вистачило, щоб дотягнуться і чиркнути пса поперек морди пером шаблі.

В цей удар Василь теж не вкладав сили. Він не збирався вбивати, — а як і раніше лише вигадував час... Козак знав, що поки б'ється ватажок — зграя втрутитися не посміє.

Так і сталося. Решта псів вили, роздратовано гавкали, ще трошки звузили коло, але в бійку не лізли. Вичікували.

Більшого Василю і не треба. Поки засліплений своєю ж кров’ю вовкодав тряс головою, намагаючись якщо не побачити, то хоча б понюхати ворога, Полупуд добіг до ущелини, безцеремонно заштовхнув всередину мене, — захопившись сутичкою я все ще стирчав у проході, — і втиснувся слідом.

— Завалити лаз є чим? — козак переступив через мене, як через колоду, озираючись на всі боки. Балда ще не відповів, а Василь уже вхопив щось об'ємне і, судячи з надсадного сопіння, важке, піднатужився і заткнув прохід.

— Ф-фу... — підняв шаблю, обтер полою, сунув у піхви і тільки після цього витер обличчя рукавом. — Заморився... Легше трьох ляхів зарубати, ніж з одним псом змагатися. Моторний, сучий син. Ну, та нічого, і ми не ликом шиті. Так, Петре?

Подивився на мене і здивовано поцікавився:

— Е, а ти чого розлігся? Не вдарився, часом?

— Ні... Не сподівався просто... от і впав.

— Це погано... У бою дзьобом не траскай. Ніколи не відомо, що і звідки прилетить. Так що іншим разом не спи, пильнуйся. Чорт, темно, як у могилі... І сиро. Вогонь би розвести. Кресало у тебе?

— Хто про що, а вони знову про вогонь? — невдоволено буркнув байрачник. — Вам людям, тільки б підпалити щось. А навіщо? Що хорошого в полум'ї? Біль та смерть…

— Світло і тепло... — коротко, але дохідливо пояснив козак. — А не хочеш обпектися — не лізь у полум'я. Дурень і в ложці молока втопитися здатний. Ось ти можеш, без вогню, зробити так, щоб у печері стало тепло, сухо і світло? А це що таке? А ну, пішов геть!.. — Василь тицьнув пером шаблі в собачу морду, що наполегливо протискувалася в щілину. Пес вискнув і зник. Зовні голосно і люто завили. Потім зашкребли. Підкоп рити почали, чи що?

— Щоб ви поздихали! Ніяк не вгамуються.

— Світло... це можна, — трохи подумавши, відповів Балда. Він щось неголосно прошепотів, і по стінах заструменіло бліде зеленувате світіння. Немов печера вкуталася люмінесцентною димкою. — А сухо і тепло не зумію.

— І на цьому спасибі, — сказав Василь. — Тепер хоч видно що і де. Принаймні голову до одвірка не розіб’єш. Ого, та у тебе тут не просто печера, а цілий склад! Багато живеш, господарю. Хазяйновито. Поважаю...

Вигук Полупуда був цілком зрозумілий. Я і сам очима закліпав. Печерка, в яку ми ледь протиснулись, несподівано виявилася доволі просторою. Майже, як моя двокімнатна квартира. Якщо за тим виступом, що правіше від входу кут не відгороджує, ще одне приміщення. Або й цілу галерею.

Але не тільки розміри дивували. Уздовж обох стін тяглися стелажі з грубо обтесаних дощок чи жердин, але від цього вони виглядалися тільки масивніше і надійніше. Нижня полиця розміщувалася приблизно на рівні грудей. Друга — на півметра вище. Третя — в ріст. Полиці були густо заставлені різними плетінками, згортками, барильцями. Рогожаними лантухами і шкіряними торбами. По низу стояли бочівки і мішки більших розмірів.

— Чисто печера Алі-баби... — пробурмотів я собі під носа. — О! Смолоскипи! — погляд натрапив на кошик з характерними виробами. Який, до речі, стояв дуже зручно, майже біля входу. Простягни руку і намацаєш. Кошик з лози вже ледь тримався купи, але просмолене клоччя під пальцями не розповзалося. — Зараз і я зроблю світло. А якщо запалити відразу десяток, то і потеплішає трохи.