Читати книгу - "Ініціація"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відкриваю коробочку, дістаю з неї дивакувату неоковирну каблучку. Вона огидна: тоненьке мідне кільце з величезною пласкою плямою непрозорого синього каменю. Пляма нерівна і вульгарна.
— Що за… — бурмочу з відразою і раптом розумію: ця каблучка — з мого сну! З давнього страхітливого сну, який ніяк не могла пригадати, а пам’ятала лише короткий його уривок: про двері, які розчахнуться, і я пересвідчусь — за ними лежить мертва людина в черевиках з рифленою підошвою!
Ця каблучка точно з мого сну! І сам сон, не тільки його моторошний уривок, увесь сон — перед очі повноцінною безперервною стрічкою від початку до самого фіналу.
4
Ось мій сон. Все так ясно — рухи, запахи, слова, відчуття, атмосфера, ніби це і не сон, найважливіша подія мого життя.
Йду вулицею. У звичному броунівстві переважають звуки: вередують діти, гуде вітер, верещать гальма, бо голодні голуби кидаються по крихти прямо під колеса. Попереду — арт-салон у напівпідвальному приміщенні. Звичайний арт-салон. Аби дістатися до його дверей, треба подолати вісім сходинок униз, нижче рівня моря. У ньому, певно, хенд-мейд і атмосфера. Мені туди не треба, але я теж броунівська! Повертаю до салону. Побитими сходинками — одна, шість, вісім — опускаюся нижче рівня моря. Штовхаю двері салону, а вони важкі, дубові. Не піддаються одразу. Вимагають зусиль.
Кляті двері!
Щосили штовхаю дуба. Заходжу всередину і спершу не бачу горизонту, фінішу, кінця тому простору. Вузенький коридорчик салону нагадує східний ієрогліф: петляє-вигинається, манить усе далі і далі, обіцяючи космос у кінці, та несподівано закінчується залою — просторим кубиком повітря. У ньому хенд-мейд, атмосфера. І хазяйка салону — худенька темноволоса дівчина. Звичайна. Настільки звичайна, що здається незвичайною посеред шкіри, вовни, льону, старовинних дерев’яних меблів, кованої міді, срібла, килимів, коштовного каміння, картин, вишитих суконь. Як же багато тут… атмосфери. Аж би повітря.
Дівчина посміхається:
— Прошу… Проходьте.
— Я тільки подивитися.
— Та прошу! — погоджується, посміхається так довірливо, що я починаю не довіряти їй. Он нащо вона так посміхається мені?
Це дратує, і я не хочу посміхатися їй у відповідь. Відводжу погляд, демонстративно розглядаю якісь обручки, браслети, намиста, викладені на оксамитовій чорній тканині. Мацаю нетутешні пончо і дивні, плетені руками накидки. Дівчина поряд. Слідом за мною мацає ті пончо, накидки. Роздивляється їх із відвертим і щирим захватом.
— Автентичні андські, — говорить мені.
— Хай так, — відповідаю для годиться. Мені нема чого тут робити. Я і сама не знаю, чому припхалася сюди. І я йду геть: не купивши нічого, не сказавши «на все добре» усміхненій темноволосій дівчині, навіть не прихопивши з собою прекрасної дармової атмосфери.
Але я чомусь не можу викинути з голови згадки про арт-салон у напівпідвальному приміщенні. І повертаюся сюди раннього літнього вечора, коли сонце вже дозволяє людським очам роздивлятися своє вогняне тіло. Салон зачинений. На дверях про те табличка — «Зачинено». Але в мене є ключі. Не знаю, як вони опинилися в моїй кишені. Може, я вкрала ті ключі, коли була в салоні вдень? Прихопила випадково, а тепер прийшла, щоби віддати їх темноволосій дівчині. Бо ж я не злодюжка, їй-богу! Може, тому все думала і думала про цей салон, бо знала, що повинна повернути ключі від важких дубових дверей?
І я знову опускаюся нижче рівня моря. Відчиняю двері і лякаюся, бо всередині вузького коридору-лабіринту — моторошна чорнота. Я обмацую стіни поряд із дверми, аби знайти хоч якийсь вмикач, але його немає. Стіни цупкі і холодні. Я психую: от що за дурня?! Про що та дівчина думала, коли відкривала свій салон у цій норі? Чому люди мають шкребтися до зали з хенд-мейдом суцільною темрявою?!
Я психую. Психую і шкребуся суцільною темрявою до зали з хенд-мейдом. І там, у квадратній залі, раптом швидко і безпомилково відшукую вмикач. Ніби не вперше. Ніби я робила це тисячу разів. Клац! Спалахує електричний день. Я зітхаю з полегшенням і сама дивуюся: а в чому полегшення? Якого біса я тут?
— Ну… Хоч роздивлюся все, раз уже прийшла, — шепочу. І розумію: все, що прошепотіла тільки-но, — брехня! Мені геть не до снаги наново роздивлятися хенд-мейд. Я тут для чогось іншого. Для чого?
Не розумію! Тому тупо вештаюся салоном, роздивляюся все, що розглядати не хочу, аж поки на очі не потрапляє дивна неоковирна каблучка. Я б на таку і не подивилася ніколи. Але дивлюся. Каблучка огидна: тоненьке мідне кільце з величезною пласкою плямою з непрозорого синього каменю. Пляма нерівна і вульгарна. Я б таку каблучку ніколи навіть не приміряла.
Беру каблучку, роздивляюся з відразою. Надягаю на безіменний палець правиці. Ніби це ритуал. Ніби з синьою плямою на пальці я вже тут не чужа. Стала частиною синього каменю, а тому і салону. Хазяйка? І вже впевнено йду далі, без вагань прискіпливо роззираюся, подумки перераховую пончо на вішаках, бачу елегантне бюро з минувшини. Відкидаю кришку, кладу на неї свій ноут.
— Маю терміново перевірити електронну пошту, — шепочу.
Мені не треба перевіряти електронну пошту, але я перевіряю! Із приреченою прикрістю фіксую порожнечу, яку несе мені мережа. Жодного листа? То неможливо! Ноут заглючив, думаю. І не перевіряю пошту знову. Тут, у салоні, мовчання мережі викликає по-дитячому гірку образу. Що? Знову мені — нічого?
Хай так…
Не встигаю закрити ноут, бо до салону раптом вривається весела метушлива ватага: молоді матусі з малюками на руках. Малі репетують, а матусі встигають усе: сварити малих, перемовлятися, мацати вишиті сукні і коралові намиста. Ґвалт, шум, метушня. Тільки я стою каменем.
— Ви тут хазяйка? — гукає мені одна із матусь.
— Я? — Язик проситься сказати «так, я хазяйка», та сором їсть. Я ж не злодюжка якась, їй-богу!
— Ви тут? — повторює матуся.
— Помічниця, — кажу.
— То поможіть! — Енергійна матуся віддає свого малюка подрузі, і та вже стоїть — на кожній руці по дитині, а матуся спішить до вішаків із вишитими сукнями, знімає одну, показує мені.
— Оцю приміряю! Де у вас дзеркало?
Де у нас дзеркало? Я роззираюся розгублено, малі верещать, матусі гомонять. Моя рука з синім каменем на пальці живе окремим життям. Піднімається у плавному жесті, показує на стіну, завішену східними килимками.
— Там…
Там у нас дзеркало? Малі верещать, матусі гомонять. Я дивлюся на килимки. Від кольорів в очах
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ініціація», після закриття браузера.