Читати книгу - "Андрій Лаговський"

людину, з її негативними і безбарвними прикметами, то я б охоче повірив, що для прозаїчних дрібниць моїх ви б неодмінно були знайшли прощення… ба ви їх були б навіть не бачили. Та ви любили мене саме-іменно як поета, як естетика, як письменника — ну, а таким особам ви можете простити якусь їхню прозаїчну дрібницю раз, два, три, чотири рази, а далі повинні охолонути. Коли ви любите не саму людину, а її талант, то якраз дрібниці й найбільш важать на тих терезах, на яких ви оцінюєте вагу тієї людини. Скажу й більше навіть: саме дрібниці тії, коли вони бувають прикрі, можуть геть знеохотити вас до якталановитішої людини — і ви їй скажете: «З тебе високий талант, з тебе благородний поет-пророк, ми твій талант поважатимем, ми признаватимем висоту твоєї душі, але… держися од нас якнайдалі! Бо крім твого таланту й високої душі, є в тобі ще й деякі неароматні дрібниці…» Це я не про себе кажу, бо й таланти мої невисокого сорту, а кажу взагалі. Та коли хочете, прочитайте мої вірші, як не на цю саму, то на дуже близьку тему.

І Костянтин читав із записної книжечки далі, де йому показав професор:

ВНОЧІ НА САМОТІ

І

Книжку суфія-аскета,

Превеликого поета,

Цілу ніч читав я щиро

І в його схилився віру.

І уста мої шептали:

«Хоч приснись, мій ідеале!..

Ах! Щаслив той чоловік,

З ким ти жив був цілий вік!»

І не встиг я це сказати —

Увійшов дервіш до хати.

Сів він. Дивиться на мене…

Все на нім брудне, злиденне:

Шмаття — дертеє, смердюче,

На ногах — якісь онучі;

А поганий піт од ніг

Ледве дихати я міг.

Похитав він головою,

Каже: «Житиму з тобою…

Будем разом їсти, спати,

Буду пильно наглядати —

Книжку ти яку читаєш,

З ким говориш, де буваєш…

Твій я буду судія —

Будеш весь такий, як я… —

Голос хриплий, деспотичний;

Вид його — не естетичний.

Хоч душа його й вельможна,

Ноги ж… дихати не можна!

Аж заквилив я з одчаю:

«Ні… Покинь мене, благаю!..

Ідеалом — будь мені,

Але жити разом — ні!»

II

Це був сон. І — хочу вірить —

Не прогнав би я аскета.

Але сон був добрий образ

Долі кожного поета.

Ти, поете, не дивуйся,

Що тебе не дуже люблять,

Що твої читають вірші,

А тебе не приголублять.

Чи поетів, чи пророків —

Люди хочуть лиш читати,

А не хочуть жити разом;

Ба не можуть і впізнати.

Костянтин розсміявся, поклав книжечку на стіл і, підійшовши до Лаговського, приязно притулив свою щоку до його щоки.

— Мій любий Андрію Ивановичу! — сказав він, ластячися до нього, як кіт. — Ви думаєте, ми вас розлюбили? Та хіба ж можна вас розлюбити?.. Давно-давно не чув я чогось такого, такої справді оригінальної мови, як сьогодні в вас, і вірте, що через свою любу оригінальність ви завжди будете для нас невичерпано дорогою людиною, якій ми вмітимем скласти справедливу ціну!.. Погляньте навкруг нас: чи ж не бачите, яка безбарвність і безкольориста тривіальність панує скрізь? От і ми, нова молодь, пнемося до оригінальності шляхами декадентств, символізмів і т. ін. — і проте всі, як викопані, скидаємося один на одного, і через тую бліду безбарвність ми аж очі намуляли один одному! Серед шаблонових портретів усіх тих людей самісінький ваш портрет врізається в пам’ять. І ви думаєте, ми можемо не дорожити вами?! Ходім до нас!

Професор делікатно одсторонивсь од Костянтинових обіймів.

— Яка мова! Які панегірики! — з добрячою посмішкою поглузував він. — Ви кажете про якийсь мій «портрет», що ніби виділяється серед вашої знайомої портретної галереї. А мені пригадується анекдота про того московського «живописца вивісок», що до нього прийшов купецький робітник з іменинною чашкою: це він, бачте, мався подарувати тую чашку своєму хазяїнові «на день андєла». «Хочу, — каже малярові, — щоб ви мені на цій чашці патрет мого хазяїна вималювали». Маляр питає: «А як він одягається, твій хазяїн? По-руському, по-простому, або, може, по-німецькому?» — «По-руському». — «Білявий чи чорнявий?» — «Швидше білявий, як чорнявий». — «Зачісується набік чи посеред голови?» — пита маляр. «Посеред голови». — «А борода лопатою чи клинцем?» — «Лопатою». — «Ніс який?» — «Та звісно який!..» — Ну, — каже тоді майстер. — патрет твоєво хазяїна — самий амнакнавєнний, а цена ему — сємдєсят пять капєєк. Готов будет к завтрєму…» Отак, дорогий Костянтине, і мій патрет — «самий амнакнавєнний, і цена мнє сємдєсят пять капєєк». І наскучу я вам своїм «оригінальним портретом» дуже швидко, і позіхатимете ви од мене не менше, як од своїх декадентів. Бо сподобали ви не мою особу, з її всіма людськими потребами, а сподобали тільки мій літературний чи естетичний портрет.

Лаговський це казав без усякої гіркоти, навіть жартуючи. Костянтин теж розсміявсь і рішуче поклав руки на плечі йому, ніби хотів силоміццю тягти його за собою.

— Ходім! — сказав він. — Що за чудні речі ви говорите! Хіба ваше літературно-естетичне обличчя не є частина вашої людської особи, вашої індивідуальності? Ми вас любимо цілого, всього вкупі, і як людину і як естетика, та й не хочемо піддавати вашу індивідуальність анатомічній операції і переділяти ножем оті ваші обидва боки. Ви — професор і письменник Андрій Іванович Лаговський, і ми виразно знаємо, які ознаки асоціюються для нас з думкою про того індивідуума, що зветься Андрій Іванович Лаговський. Ідіть до нас — і наша приязнь наново розцвіте.

— Не піду! — тихим голосом сказав професор і обережно зняв із своїх пліч Костянтинові руки. — Що колись між нами було, те вже поховано, і хреста над могилою поставлено, і вічную пам’ять над тим одспівано.

— Ходімо! — переконував його Костянтин і, призабувши похвалу, яку він недавно був виспівав на честь «оцієї поетичної келії» Лаговського, додав: — Адже ви пропадете тут самі, в вашій німій тюрмі, серед ваших поцвілих книжок, у тісній і темній книжній домовині!..

— Прощавайте, дорогий Костянтине, і покиньте мене жити самого в цій домовині!..

Костянтин одійшов, а професор